Мої супутники були мовчазні, озивалися, лише коротко відповідаючи на якісь запитання, і се неабияк тішило мене, адже знав я, що вони розсудливо зберігатимуть таємницю стосовно того, що́ може трапитися до світанку. Хутко їхали ми, а тим часом сонце поринуло у червінь, яка, неначе кров, розлилася між високих дерев; і темрява від гілки до гілки плела свої тенета, що дедалі щільнішали й оточували нас, наче нерозв’язне плетиво смерті та зла. Ми заглиблювалися у моторошні ліси, і навіть мене, майстра чаклунства, проймав легкий трем від знання того, що сáме блукало в сій пітьмі.
Одначе ніщо не сповільнило й не потривожило нас, і приїхали ми до абатства, коли місяць уже високо підбився вгору, а всі ченці, опріч старого воротаря, пішли до дорміторію. Воротар уже отримав повідомлення про наш приїзд і мав впустити нас до абатства, одначе се не входило у мій задум. Сказавши, що маю підстави вважати, що сеї ночі Звір знову проникне до абатства, пояснив я воротареві свій намір — зачекати поза стінами абатства, щоб заступити Звірові шлях, — і попрохав його лиш, аби він обійшов разом із нами будівлю ззовні та показав нам, де чиї покої. Так він і зробив, й під час обходу вказав на високе вікно на другому поверсі як на вікно покоїв абата Теофіля. Вікно виходило до лісу, й відзначив я абатову необачність, адже той залишив теє вікно відчиненим. Була то, пояснив нам воротар, абатова незмінна звичка. За вікном ми розгледіли мерехтіння світоча, немов абат і досі дотримувася нічного чування.
Ми припоручили наших коней на воротареву турботу. Після того, як він провів нас круг абатства та пішов, ми повернулися на місце під Теофілевим вікном і почали нашу довгу мовчазну варту.
Місяць, блідий і запалий, немов обличчя мерця, здіймався дедалі вище, пропливаючи понад похмурими дубами й соснами та проливаючи своє примарне срібло на сірий камінь стін. На заході, між тьмавими зодіакальними сузір’ями, палахкотіла комета і, схиляючись до небокраю, закривала собою здійняте догори жало Скорпіона.
Годину по годині чекали ми у дедалі коротшій тіні високої сосни, де ніхто з абатства не зміг би нас побачити. Коли місяць майнув над нами, спадаючи до заходу, тінь почала видовжуватися у бік стіни. Усе було смертельно безгомінне, й не бачили ми жодного поруху, окрім повільних змін тіней і світла. На півдорозі між північчю та світанком у Теофілевій келії згас світоч, немовби догорівши до краю, й звідтоді абатові покої залишалися темними.
Не ставлячи запитань і тримаючи списи напоготові, двоє ратників супроводжували мене у тім нічнім бдінні. Вони добре знали, з яким демонічним страхіттям можуть зустрітися очі в очі, однак у їхній поставі не було ані сліду тривоги. Я ж, знаючи чимало такого, чого вони відати не могли, тримав напохваті гіперборейський порошок у торбинці з гадючої шкіри.
Чоловіки стояли до лісу ближче за мене і, згідно з моїм суворим наказом, невідривно вдивлялися у нього. Та ніщо не ворушилося у збриженому мороці, а небеса бліднули, немов у досвітніх сутінках. Аж ось, за годину до поранку, коли тінь великої сосни вже сягнула стіни й почала спинатися до Теофілевого вікна, прийшла істота, на яку я чекав. Страхіття з’явилося зненацька, нічим не зрадивши своєї близькості. Оповите пекельним червоним світлом, швидке, немов роздмухане вітром полум’я, вистрибнуло воно з лісового мороку та скочило на нас, що стояли, закляклі й змучені цілонічним неспанням.
Один ратник повалився на землю, й побачив я над ним, у пливкій, неначе кров, червіні, чорні та зміїсті обриси Звіра. Куляста змієподібна голова, безвуха та безноса, шарпала обладунок на чоловікові своїми незліченними гострими зубами. І я почув, як зуби ті скреготіли та брязкали об залізні ланки, і ступив уперед і пожбурив у Звіра порошок Ейбона. Другий ратник безстрашно замірився на Звіра списом, однак я стримав його. Порошок, дрібний, неначе прах мумії, помалу осідав у повітрі, й здавалося, що, спадаючи, затьмарює собою криваве світло; і Звір облишив упалого ратника, звинувшись, як обпечена огнем змія.
Звірові кінцівки та тіло билися в огидних корчах; скидалося на те, що істота просто на наших очах страхітливо змінюється, зазнаючи неймовірних перетворень. Мить за миттю набувала вона мерехтливої подоби людини, неначе вовкулака, що повертається зі своєї звіринности; червоне світло мерхло й видавалося, що нечиста чорнота її плоті попливла й завирувала, поступово набуваючи вигляду тканого полотна і перетворюючись на складки темної ряси з каптуром, подібної до тих, які носять бенедиктинці.
А тоді з-під каптура почало прозирати обличчя — худе та бліде мерехтіло воно серед тіней; і затулила ся істота лице своє чорними, наче сажа, пазурами, що вже перетворювалися на руки, й відсахнулася від мене, коли почав я наступати, посипаючи її залишками порошку.
