Тепер я відтісняв істоту до стіни абатства, і там, із диким відчайдушним криком, напівлюдським, напівдемонічним, вона сахнулася од мене й несамовито увіп’ялася пазурами в сіре каміння, наче хотіла у свій звичний страхітливий спосіб видертися нагору, до абатового вікна. Якусь мить здавалося, що вона ось-ось збіжить вгору прямовисною стіною, чіпляючись за неї, наче кажан або велетенський жук. Одначе перетворення зайшло вже надто далеко, тож істота відступила у тінь сосни дивною хиткою ходою, немов її зборола смертельна неміч, повалилася на землю й лежала, скулившись, у своєму чернечому вбранні, ніби чорний нічний птах зі зламаними крильми.
Промені опуклого місяця, тонко сіючись крізь гілля, холодним та мертвотно-блідим світлом лягали на мертве обличчя, хоча тіло було занурене у тінь. І обличчя те, як я й очікував, було обличчям абата Теофіля, на якого мені якось були вказали у Зімі.
На ньому вже був спокій смерті; почвара не лишила по собі ані сліду на заплющених повіках і стулених губах, і на запалих та змарнілих щоках не було ані знаку іншого, ніж такий, що міг походити від святої суворості й тривалої аскези.
Той ратник, якого Звір повалив був на землю, не був поранений, хоча й був жорстоко посинцьований під своєю кольчугою. Він із побратимом стояли поруч мене, не кажучи нічого; і знав я, що упізнали вони мертвого абата. Тож, поки місяць у небі сірішав із наближенням світанку, я змусив їх скласти жахливу присягу, що вони дотримуватимуться таємниці. І зобов’язав я їх бути вірними свідками тієї промови, що я мусив виголосити перед ченцями Периґонськими.
Залагодивши сю справу так, аби ніщо не нашкодило доброму імені преподобного Теофіля, розбудили ми воротаря та сповістили йому про прикру абатову смерть.
Й розповіли ми сю історію, стверджуючи, що Звір накинувся на нас зненацька і, перш ніж встигли ми йому завадити, досяг абатової келії, а коли з’явився знову, тримав Теофіля у зміїстих лабетах своїх, немовби хотів забрати його до комети, що хилилася до обрію.
І тоді за допомогою чаклунського порошка прогнав я нечистого Звіра, змусивши його облишити свою жертву. І щезла та істота у хмарі сірчистого полум’я та пари, одначе Теофіль помер від жаху, якого зазнав, поки Звір спускався з ним стіною.
Його смерть, казав я, була воістину мученицькою, й була вона не марною: Звір більше не сіятиме лиха в краї й не мордуватиме Периґон, адже ужиток гіперборейського порошку — то певний спосіб, що вигонить злії сили.
Упевнила братію така оповідь, й тужили вони безутішно за своїм абатом. І воістину, оповідь та була на свій лад доволі правдива, адже Теофіль насправді був невинним і не відав геть нічого ані про ту огидну переміну, що коїлася з ним щоночі, ані про діяння, чинені Звіром через його мерзенно видозмінене тіло.
Щоночі сходила істота з комети, аби вгамувати свій пекельний голод, а оскільки була вона інакше безтілесна та безсила, то користалася абатом як своїм одержимим, надаючи його плоті обрисів нечестивої почвари, що примандрувала з-поза зірок.
Після Теофілевої смерті Звіра більше не бачили в Аверойні, й подібні смертовбивства більше не повторювалися.
Аж ось настав строк, і комета, поволі згасаючи, полинула до інших небес; і чорне страхіття, яке вона принесла із собою, перетворилося на мінливу легенду, як перетворюється будь-яка минувшина. І ті, що читатимуть сей звіт у часи прийдешні, не йнятимуть йому віри й казатимуть, що жодний демон а чи злий дух ніколи не здобув би перемоги над правдивою святістю. Воістину, вийде на краще, якщо ніхто не повірить у сю історію, адже несьогосвітня скверна безнастанно пролітає поміж Землею та Місяцем і крізь галактики, а безодня сповнена таких істот, що саме́ лише знання про них може позбавити людину здорового глузду.
Істоти, яким годі добрати ймення, приходили до нас як несьогосвітні жахіття й приходитимуть знову. А зоряне зло — геть не таке, як зло земне172.
I. Втеча некроманта
Тричі нечестивий Натаїр173 — алхімік, астролог і некромант — разом із десятьма своїми учнями полишив місто Війон украй несподівано і за геть таємничих обставин. Багато хто з мешканців міста та околиць вважав, що до його від’їзду спричинився благотворний страх перед освяченими лещатами для великих пальців174 та оберемками хмизу, адже впродовж того року інквізиція діяла з надзвичаним завзяттям, і чимало інших, і то значно менш сумнозвісних чаклунів уже спалили живцем на багаттях; до того ж було добре відомо, що Натаїр накликав на себе гнів Церкви. Тож мало хто вбачав загадку в причині його зникнення, проте засоби, якими він скористався для від’їзду, а також місце, до якого попрямували чаклун та його учні, залишалися більше, ніж просто загадковими.
