І саме через сі знання та розуміння Ґаспар волів зберігати мовчання, коли чув щось про Натаїрове зникнення. Крім того, він уважав за краще не ворушити пам’яті про своє власне учнівство у чаклуна. Наодинці зі своїми книжками на скромно вмебльованому піддашші він хмурився над невеликим довгастим люстерком. Оправу сього люстерка прикрашала арабеска у вигляді золотих гадюк, і було воно свого часу Натаїровою власністю.
Та геть не відображення гожого та молодого, хоча й тонко окресленого власного обличчя змушувало юнака супитися. Направду, було се люстерко не з тих, що відображають риси того, хто зазирає в нього. Кілька митей у його глибинах Ґаспар споглядав дивну й лиховісну сцену, учасники якої були йому відомі, однак місце дії він не міг ані впізнати, ані визначити. Та перш ніж устиг молодик придивитися ретельніше, люстерко затьмарилося, немов у ньому здійнялися алхімічні випари, і більше він не зміг нічого розгледіти.
Те затьмарення, міркував він, могло означати лиш одне: Натаїр дізнався, що за ним спостерігають, і сотворив протичари, які зробили ясновидне люстерко непридатним. Усвідомлення сього разом із лиховісним видивом Натаїрових діянь, які він мигцем побачив, стривожили Ґаспара та змусили холодний жах поволі зринути у його свідомості; жах, який поки ще не набув певних обрисів та не дістав ймення.
II. Сходини мерців
Зникнення Натаїра та його учнів сталося наприкінці весни року 1281-го, у нів181, у тій темряві, що передує появі на небесах місяця-молодика. Згодом місяць зростав понад квітчастими полями та яснолистими лісами і спадав у примарному сріблі. По тому, як місяць спав, люди почали говорити про інших магів та свіжі таємниці.
І ось тоді, у безмісячні ночі на початку літа, сталася низка зникнень, набагато неприродніших та незбагненніших, аніж зникнення лихого чаклуна-недомірка.
Одного ранку гробарі, які рушили удосвіта на цвинтар поза мурами Війона, щоб узятися до звичної важкої праці, виявили, що не менш як шість нещодавно зайнятих могил було розрито, а тіла, що були тілами шанованих містян, забрано з могил.
По ретельному огляді стало більш ніж очевидно, що тіла забрали не розкрадачі могил. Домовини, що косо лежали або випинали сторч із землі, справляли враження, що їх розтрощили зсередини, неначе застосувавши якусь надлюдську силу, а власне сира земля була вигорнута, ніби мерці в якомусь жахному дочасному воскресінні прорили собі шлях на поверхню.
Ті трупи щезли без сліду, немов їх проковтнуло пекло, і, як стало відомо, не було жодних самовидців тієї долі, що спіткала небіжчиків. У ті одержимі Дияволом часи сьому явищу знаходили лиш одне вірогідне пояснення: демони проникли до могил, опанували мертві тіла та примусили їх піднятися й вийти.
Надалі щезнення тривали з приголомшливою швидкістю, сіючи усім Аверойном тривогу та жах. Здавалося, що на небіжчиків напустили якісь незборимії окультні чари. Щоночі впродовж двох тижнів цвинтарі Війона, а також поближніх містечок, селищ і хуторів віддавали страхітливу частку своїх мешканців. Із замкнених на латунні засуви гробниць, із гуртових усипалень, з неосвячених шанців, із гробівців з мармуровими лядами при церквах та кафедральних соборах розпочався вихід мерців, і не було йому зупину.
Та навіть гіршими за се, якщо таке взагалі можливо, були мертві тіла, нещодавно опоряджені у поховальне вбрання, що зістрибували зі своїх погребальних мар182 і катафалків, та, не зважаючи на нажаханих глядачів, у якомусь несвідомому шаленстві тікали в ніч великими стрибками, й не бачили їх уже ніколи ті, що плакали за ними.
І щоразу зникали тіла молодих міцних чоловіків, які померли нещодавно та зустріли свою смерть радше внаслідок насильства чи нещасного випадку, ніж через виснажливу хворобу. Деякі з них були злочинцями, що заслужили на покару та заплатили життям за свої лиходійства; інші були ратниками чи конетаблями183, яких убили, коли ті виконували свій обов’язок. Були серед них і лицарі, які загинули на турнірах або в двобоях, було чимало й тих, що полягли жертвами розбійницьких ватаг, котрі в ті часи облягали Аверойн. Були там і ченці, і купці, і дворяни, і йомени184, і пажі, і священники; та у кожному разі жоден із них не проминув пори розквіту життя. Скидалося на те, що старі та немічні були убезпечені від демонів-оживителів.
Більш забобонний люд дивився на таке становище як на правдиву призвістку кінця світу. Здавалось їм, наче сам Сатана разом зі своїми когортами розпочав війну й забирає тіла праведних небіжчиків у пекельну неволю. Й посилився стократно жах людський, коли стало ясно, що і найщедріші окроплення святою водою, і виконання найстрахітливіших, нездоланних обрядів вигнання нечистої сили зазнали цілковитої невдачі та не могли захистити від диявольських викрадень. Церква визнала, що вона неспроможна впоратися із сим несьогосвітнім злом, а представники світського закону не могли вдіяти анічогісінько, щоб притягти до суду чи покарати ту невловну силу.
