Вони стояли на порозі величезної зали, яку, схоже, утворили, знісши перекриття горішніх поверхів і внутрішні простінки, прилеглі до замкового чертога, який і сам був палатою вельми розлогих обширів. Здавалося, що зала та простягається все далі і далі вглиб крізь нескінченну сутінь, до якої лиш де-не-де крізь виломи руїни спадали сонячні промені, але те світло було неспроможне розігнати пекельний морок і таємничість.
Згодом стверджували ченці, що вони на власні очі бачили, як залою тією метушилося багато людей разом із різноманітними демонами, і що одні з них були примарні та велетенські, а інших було годі відрізнити від людей. І люди ті, як і їхні фамільяри, були заклопотані тим, що пильнували за відбивними печами190 та величезними посудинами грушоподібної й гарбузоподібної форми, на кшталт отих, котрими послуговуються алхіміки. Ще деякі, неначе чаклуни, що варять страхітливі зілля, схилилися над велетенськими казанами, які курилися парою. Під протилежною стіною містилися дві превеликі діжки, вимуровані з каменю та будівельного розчину, а їхні круглі боки здіймалися вище за голови людські, тож Бернарові та Стефанові незмога було визначити їхній вміст. Над однією з діжок ширилося білясте мерехтіння, над другою — яскраво-червоне сяйво.
Неподалік від діжок, які височіли обабіч, стояло щось на кшталт низенької отоманки чи то паланкіна, оздобленого розкішними тканинами з химерним візерунком, схожим на сарацинське плетиво. Ченці розгледіли на отоманці низькорослу істоту, бліду та зморщену, очі якої холодним полум’ям сяяли крізь сутінь, ніби зловісні берили. Коротун, який мав вигляд кволого вмирущого, наглядав за трудами людей та їхніх фамільярів.
Аж тепер приголомшені очі братів почали розрізняти й інші деталі. Вони побачили декілька трупів, серед яких упізнали і той, що був колись Теофілем: тіла лежали посеред долівки, поряд із нагромадженням людських кісток, які було вирвано із суглобів, та великими шматками плоті, які було складено на купи, як то м’ясарі складають розчленовані туші. Один із чоловіків підіймав кості та вкидав їх до казана, під яким палахкотіло рубіново-червоне полум’я, а другий жбурляв шматки плоті до ванни, наповненої якоюсь безбарвною рідиною, що, неначе тисяча змій, видавала лихе сичання. Інші люди зняли поховальні вбрання з одного трупа і вже замірялися на нього з довгими ножами. Ще інші спиналися маршами необроблених кам’яних сходинок, які оперізували ззовні величезні діжки, несучи посудини, наповнені якоюсь напіврідкою речовиною, та спорожняли їх до тих діжок через високі краї.
Приголомшені сим видивом людської й сатанинської нечестивості та переповнені більш ніж справедливим обуренням, продовжили ченці виспівувати свої лункі екзорцизми та поквапилися уперед. Одначе скидалося на те, що гурт чаклунів та бісів поринув у свої мерзенні клопоти і навіть не помітив їхньої появи. Охоплені поривом благочестивого гніву, Бернар зі Стефаном ладні були кинутися на тих м’ясарів, що вже почали напосідати на мертве тіло. Вони упізнали сей труп — він належав сумнозвісному харцизу на ймення Жак Ле Луґару191, його було вбито кількома днями раніше у сутичці з конетаблями. Ле Луґару, знаний за міць своїх м’язів, підступність і жорстокість, довгий час сіяв жах лісами та битими шляхами Аверойна. Його велетенський труп був наполовину випатраний мечами конетаблів, а борода геть закоцюбла та поруділа від засохлої крові зі страхітливої рани, що розтинала його обличчя від скроні аж до рота. Він помер, не сповідавшись і не діставши розгрішення, одначе, незважаючи на се, ченці воліли не бачити, як його безпорадним трупом послуговуються для якоїсь нечестивої мети, про яку навіть гадки жодної не мали добрі християни.
Аж ось нарешті той блідий і лиховидний коротун помітив братів. Вони почули, як той вигукує щось гучним, владним тоном, і голос його здіймався над лиховісним сичанням казанів і хрипким бурмотінням людей та демонів.
Не зрозуміли ченці значення тих слів його, що, певно, походили з якоїсь чужоземної мови й звучали як заклинання. Коли це в імлі, немовби відгукнувшись на його веління, двоє чоловіків облишили свою нечестиву алхімію та, здійнявши мідяні чаші, наповнені невідомим сморідним відваром, вихлюпнули вміст сих посудин просто в обличчя Бернарові та Стефанові.
Геть засліпила братів ота пекуча рідина, ятрила вона їхню плоть, неначе безлік зміїних зубів; здолали братів згубні випари, і випали хрести великі їм із рук, а самі вони удвох повалилися без тями на замкову долівку.
А коли незабаром повернулися до ченців зір і решта чуттів, виявили брати, що руки їхні зв’язані міцними путами з вичинених кишок, і що були вони нині цілковито безпорадні та не могли більше послуговуватися ані розп’яттями, ані кропилами зі святою водою, які вони принесли із собою.
