Хоч і вкрай налякані та жорстоко приголомшені, брати ще й досі вважали за краще утримуватися від будь-яких дій. Декому з найхоробріших обридли тії кричущії ознаки зла, й забажали вони відвідати руїни зі святою водою та здійнятими розп’яттями. Однак їхній абат у мудрості своїй наказав їм чекати. А у міжчассі нічні вогні яскравішали, звуки гучнішали.
Поза тим, доки ченці вичікували, доки безнастанні молитви злинали у височінь із невеличкого монастиря, сталася жахлива річ. Один із братів, дебелий парубок на ймення Теофіль, порушуючи суворі правила, заповзявся вчащати до бочок із вином. Без сумніву, він намагався втопити свій побожний страх перед усіма тими нещасливими подіями. Хай там як, а по одній із таких пиятик він, собі на лихо, заблукав поміж урвищ та й зламав шию.
Тужачи через його смерть і провинність, поклали браття Теофіля у каплиці та заходилися правити меси за його душу. Сії меси, які відправляли у темні досвітні години, зненацька перепинило несвоєчасне воскресіння мертвого ченця, який, із головою, що страхітливо похилилася на зламаній шиї, мерщій кинувся геть із каплиці, немов одержимий самим Дияволом, та помчав пагорбом додолу, у напрямку демонічних вогнів та гуркоту Ілурні.
III. Свідчення ченців
Услід за згаданими вище подіями двоє братів, які раніше вже виявляли бажання відвідати замешканий примарами замок, знову звернулися до абата з проханням благословити їх на те, кажучи, що Бог, без сумніву, сприятиме їм у їхньому прагненні вчинити помсту над тими, хто викрав Теофілеве тіло, а також забрав тіла багатьох інших небіжчиків із освяченої землі. Дивуючись відвазі сих дужих ченців, які зголосилися сміливо виступити супроти Архиворога у його лігвищі, благословив їх абат на сю виправу, а на додаток забезпечив їх кропилами та бутлями зі святою водою і подбав, аби взяли вони із собою великі грабові хрести, що могли правити братам за булави, адже ними можна розтрощити голову навіть закутому в обладунки лицареві.
І ось у передполудень ченці на ймення Бернар і Стефан рішуче виступили у похід, прагнучи узяти зловорожу твердиню приступом.
Було то виснажливе сходження — брати просувалися поміж навислими каменями, спиналися ковзкими кручами; та були вони обидва кремезні й спритні, а до того ж — добре призвичаєні до таких пригод. Оскільки день був спекотний та задушливий, їхні білі ряси невдовзі вкрили плями поту, проте зупинялися браття лише для того, аби сотворити коротку молитву, а тоді, попри усі перешкоди, верстали свій шлях далі, аж ось зараннє наблизилися до замку. Проте навіть зараз на його сірих, поточених часом валах не розгледіли ченці жодних ознак того, що в замку тім хтось оселився та провадив бодай якусь діяльність.
Глибокий рів, який колись був наповнений водою та оперізував замок, нині пересох і тепер його частково заповнювала земля, яка осипалася згори, та уламки з мурів. Перекидний міст зогнив дощенту, проте кам’яні брили, що пообвалювалися до рову з барбакану188, утворили щось на кшталт нерівної загати, якою той рів можна було перетнути. Не без тривоги, здійнявши свої розп’яття, як то вояки здіймають зброю, йдучи на штурм укріпленої фортеці, перебралися брати через руїни барбакану та вийшли на дитинець.
І дитинець той, достоту як і зубчасті замкові мури, видавався давно покинутим. Межи камінням бруківки, якою було встелено дворище фортеці, вкорінилися зарості кропиви, буйні трави та молоді деревця. Високий, масивний донжон189, каплиця та частина замкової будівлі з великим чертогом зберегли здебільшого свої обриси навіть після сторіч занепаду. Лівобіч від широкого замкового двору, ніби темна печера у скелястому громадді чертога, роззявилася дверна пройма, і з пройми тієї линула тоненькою цівкою синява пара, що, звиваючись у примарні кільця, здіймалася до безхмарних небес.
Наближаючись до дверей, побачили брати всередині мерехтіння червоних вогнів, як ніби то очі драконів блимали крізь пекельний морок. Ченців охопила певність, що місце се — то застава Еребова, передпокій самого Пекла, та, незважаючи на те, сміливо увійшли брати досередини, голосно молебствуючи, співаючи екзорцизми та вимахуючи великими грабовими хрестами.
Пройшовши крізь схожу на печеру дверну пройму, ченці після сліпучого сяйва літнього сонця могли хіба невиразно розрізняти щось у тому мороці, який оточив їх зараз. А коли зір їхній поступово прояснився, змалювалася перед братами картина, подробиці якої, стаючи дедалі ряснішими, поставали перед їхніми очима тлумищем жахіть і гротескності. Деякі деталі тієї картини були тьмяні та вселяли жах своєю таємничістю, інші ж, видимі аж надто ясно, таврували розум ченців немовби раптовим і невитравним пекельним полум’ям.
