Аж тепер, нарешті, спантеличений спостерігач знайшов те, що так довго шукав. Ґаспар урешті-решт виявив сховок некроманта-втікача та його учнів, а мета, до якої прямували зниклі мерці, нині чітко простежувалася. Проте ще й досі, навіть для спостережливого Ґаспара, залишалася одна нерозгадана загадка: істинна природа того мерзенного задуму, того пекельно-темного чаклунства, яке Натаїр готував у своєму таємному лігві. Лише в одному Ґаспар був упевнений: вмирущий зловорожий коротун, знаючи, яким коротким є вділений йому час, і ненавидячи люд Аверойну бездонною злобою, приготує якусь воістину страхітливу та згубну магію, рівної якій ще досі не бувало.
Добре знав Ґаспар Натаїрові схильності та був свідомий того, що володів той куцань майже невичерпними запасами глибокого, неначе пекло, чаклунства й знаннями таємних наук, та навіть попри те міг юнак лише будувати туманні й жаскі здогади про задумане тим зло. Одначе з плином часу його охопило відчуття пригніченості, що надалі лише поглиблювалося, передчуття жахливої загрози, яка виповзала з-поза темного краю світу. Несила було Ґаспарові позбутися сього неспокою, тож зрештою він, попри очевидні небезпеки такої виправи, зважився таємно відвідати околиці Ілурні.
Ґаспар, дарма що походив із заможної родини, жив натоді у скрутних умовах, адже батько його не схвалював синового захоплення такими сумнівними науками, тож єдиним його прибутком була скромна грошова допомога, якою юнака забезпечували мати й сестра. Тих коштів Ґаспарові ставало на сякі-такі харчі, плату за ту невеличку кімнатчину, яку він винаймав, та ще на нечисленні книжки, інструменти та хімікалії; одначе на ті гроші аж ніяк не було змоги придбати коня чи бодай скромного мула для мандрівки завдовжки понад сорок миль, у яку хлопець мав намір вирушити.
Та попри таку прикрість, він безстрашно рушив у дорогу пішки, взявши із собою лише кинджал і торбинку з їжею. Час для своїх мандрів обрав Ґаспар так, аби дістатися Ілурні, коли споночіє і саме сходитиме місяць уповні. Більша частина його шляху пролягала через великий похмурий ліс, який на сході підступав аж до самих міських мурів Війона й темним склепінням вкривав увесь Аверойн. Подолавши кілька миль, вийшов юнак з могутнього лісу, що складався із сосен, дубів і модрин; а звідти весь перший день своєї подорожі прямував уздовж річки Ісуаль відкритою залюдненою рівниною. Теплу літню ніч провів юнак під буком неподалік невеличкого селища, не наважившись заснути у відлюдних лісах, де зазвичай жили розбійники та вовки, а також створіння ще лиховісніші.
Надвечір другого дня, пройшовши крізь найдикішу та найстарішу частину предковічного лісу, вийшов Ґаспар до кам’янистої та стрімкосхилої долини, що лежала на шляху до його мети. У долині тій були витоки річки Ісуаль, яка ставала чимдалі меншою, аж поки, зрештою, оберталася на крихітний струмочок. У брунатних сутінках поміж заходом сонця та сходом місяця побачив він вогні цистерціанського монастиря, а на протилежному боці долини понад гострими загрозливими стрімчаками — похмуре й нерівне громаддя поруйнованої твердині Ілурнь, чиї тьмяні вогні мерехтіли за високими стрільницями. Опріч сих вогнів не було жодної ознаки, що у замку хтось оселився, й Ґаспар ще жодного разу не почув тих гнітючих звуків, про які оповідали ченці.
Ґаспар зачекав, допоки круглий місяць, жовтий, неначе око якогось велетенського нічного птаха, почав потроху визирати понад посутенілою долиною. Тоді, украй обережно, адже місцевість ся була йому незнайома, розпочав він свій шлях до темного моторошного замку.
Навіть для того, хто добре призвичаївся спинатися на такі кручі, у цьому сходженні при світлі місяця таїлося чимало труднощів і небезпек. Кілька разів, опинившись просто попід прямовисною скелею, Ґаспар був змушений вертатися назад, залишивши висоту, на яку з такими зусиллями зійшов, і чимало разів його рятували від падіння лише хирляві корчі та чагарники, що пустили корені у неродючий ґрунт. Задиханий, у розірваному вбранні, з обдертими та закривавленими руками, Ґаспар зрештою впритул підступив до стрімчастої вершини просто попід мурами замку.
Тут він зупинився, аби перевести дух і відновити підупалі сили. Зі свого спостережного місця він міг бачити, як угору, на внутрішні стіни високого донжона, відбивався якийсь непевний посвіт, ніби від прихованих вогнів. Він чув глухий відгомін нерозбірливих звуків, відстань до яких та напрямок, звідки вони долинають, були однаково непевні. Часом здавалося, що звуки ті линуть знизу, з чорних зубчастих стін, часом — що зринають із підземних глибин десь далеко у надрах пагорба.
Опріч сього далекого неясного стугону, ніч була скута смертельним безгомінням. Скидалося на те, що навіть самі вітри оминають стороною околиці страхітливого замку. Над усім непорушно нависла незрима, холодна й вогка хмара зла, яке скувало усе навкруги заціпенінням, а бліда набубнявіла повня, покровителька відьом і чаклунів, сотала свою зеленаву отруту понад зруйнованими баштами серед тиші, старшої за сам час.
