І в отакому принизливому становищі почули вони голос лихого коротуна, що велів їм звестися на ноги. Скорилися ченці, хоча й незграбно та з превеликими труднощами, адже робили се без допомоги рук. Бернар, якому ще й досі було зле від отруйних випарів, яких він був удихнув, двічі падав, перш ніж йому нарешті вдалося стати прямо; і зніченість його спричинила серед чаклунів, які згуртувалися навколо, несамовитий напад мерзенного та безсоромного реготу.
Коли ж ченці, зрештою, звелися навстоячки, то стали предметом коротунових глузувань. Він кпив і збиткувався з них, обсипаючи їх такими приголомшливими блюзнірствами, які промовляти міг би хіба що наймит Сатани. Врешті-решт, як засвідчили ченці під присягою, мовив він так:
— Повертайтеся до своєї буди, ви, щенята Ялдабаотові192, та заберіть із собою cеє послання:
Аж ось, скоряючись страхітливій формулі, яку промовив коротун, двійко фамільярів, які мали форму велетенських примарних звірів, наблизилися до трупів Ле Луґару та брата Теофіля. Один із мерзенних демонів, ніби той туман, що просочується у болотяну твань, проникнув у закривавлені ніздрі Ле Луґару, щезаючи дюйм за дюймом, аж поки його рогата звіряча голова зникла з виду. Другий демон подібним чином увійшов крізь ніздрі брата Теофіля, чия голова на зламаній шиї лежала химерно перехняблена, похилившись до плеча.
І вже коли демони тії остаточно оволоділи тілами, лячно було ченцям уздріти, як підводилися мерці із замкової підлоги: один — зі сплутаними нутрощами, що звисали з його розпанаханих ран, другий — з головою, що звісилася йому на груди.
Тоді, оживлені своїми дияволами, трупи підійняли грабові хрести, які Стефан із Бернаром були зронили, і, послуговуючись хрестами тими як палицями, змусили ченців вдатися до ганебної втечі із замку під бурхливі завивання пекельного реготу коротуна та його некромантської спілки. А голий труп Ле Луґару разом із вбраним у рясу трупом Теофіля ще довго переслідували ченців порізаними ущелинами схилами попід замчищем, завдаючи їм таких замашних ударів хрестами, що спини двох цистерціанців перетворилися на суцільні криваві синці.
Опісля такої безславної та нищівної поразки нікому з ченців вже не ставало відваги вийти на бій супроти Ілурні, відтоді уся монастирська братія самовіддано присвятила себе потроєній аскезі та почетвереним молитвам. Усі вони дожидали, коли ж то Бог явить їм свою недовідому волю, яко ж і Диявол — свої неясні оборудки, та підтримували в собі благочестиву віру, яка через тривогу вже дещо підупала.
Трохи згодом, завдяки козопасам, які відвідували ченців, оповідка про Бернара та Стефана поширилася усім Аверойном, долучившись до жахливого сум’яття, яке спричинило повсюдне зникнення мерців. Ніхто не знав ані того, що насправді коїться у замешканому примарами замку, ані де ж то розмістилися сотні мандрованих мертвяків, бо те світло, яке кинула на їхню долю чернеча історія, дарма що полум’яне і жаске, було, втім, геть непереконливе, та й послання коротунове було надто таємничим.
А проте кожен відчував, що за мурами поруйнованого замку визріває якась гігантська загроза, якісь чорні, пекельнії чари. Люди аж надто охоче стали ототожнювати зловорожого вмирущого коротуна зі зниклим чаклуном Натаїром, а підлеглі його, ясна річ, були Натаїровими учнями.
IV. Вихід Ґаспара дю Нора
Сам-один у своїй кімнаті на піддашші, Ґаспар дю Нор, дослідник алхімії й чаклунства та колишній учень Натаїра, раз у раз шукав відповідей у люстерку, довкруж якого вилася оздоба у вигляді гадюк. Одначе пошуки ті щоразу були марні. Скло залишалося непрозорим і затьмареним, немов його застилав полудою чад із сатанинських аламбіків або лиховісних некромантських жаровень. Виснажився та змарнів Ґаспар за довгі ночі спостережень, а проте знав він, що Натаїр був ще недремніший за нього.
З тривогою, ретельно споглядаючи загальне розташування зірок, виявив Ґаспар провісників великого зла, що насувалося на Аверойн, однак природа того зла не відкрилася йому ясно.
А тим часом огидні воскресіння та мандри мерців тривали. Увесь Аверойн тремтів від розмаїтих страхіть.
Немовби та нескінченна ніч, яка впала карою на землі мемфійські193, повсюдно оселився жах, і про кожне нове страхіття люди говорили причаєним шепотом, не наважуючись оповідати свіжий мерзенний переказ на повний голос. І до Ґаспара, як і до решти люду, доходили сі поголоски, і вже по тому, як на початку середліття жах, здавалося, вщух, дійшла до нього, як і до решти, приголомшлива історія цистерціанських ченців.
