Дивовижний та макабричний був той кістяк, і до остатної частини завершений. Ребра того остова стриміли, неначе склепіння якоїсь сатанинської нави195, а сяяв він так, немов його ще й досі палили ті пекельнії вогні, що злютували його частки докупи. Посеред мерехтливих заграв і мороку здавалося, немовби він блимає й палахкотить якимось неприродним життям, здригається від лиховісного неспокою. Складалося враження, що велетенські суглоби пальців, які зігнулися на долівці, неначе пазурі, щомиті ладні зімкнутися на якійсь безпорадній жертві. Жахні зуби зціпилися у незмінному глумливому вишкірі, сповненому жорстокості та злостивості. Здавалося, що у запалих очницях, глибоких, як тартарські196 криниці, вирують міріади глузливих вогнів, неначе з тих похмурих тіней зринають очі стихійників.
Геть ошелешила Ґаспара ся приголомшлива та дивовижна фантасмагорія, що розверзлася перед ним, неначе переповнене пекло. Пізніше він так ніколи й не був цілком певен щодо деяких речей і міг пригадати вкрай небагато з того, в який саме спосіб насправді виконували свою роботу люди та їхні помічники. Здавалося, що тьмяні, непевні, кажаноподібні створіння перелітали туди й назад між однією з кам’яних діжок та гуртом Натаїрових посіпак, які працювали, мов ті скульптори, убираючи костисту ступню скелета у червонясту плазму, яку вони припасовували й ліпили, неначе глину.
Згодом Ґаспар міркував, хоча й не мав у тому певності, що сюю плазму, яка виблискувала, наче змішана з полум’ям кров, либонь, приносили з осяяної червонястим жахтінням діжки примарні летючі створіння, тримаючи посудини з нею у пазурах. Одначе жодне з тих створінь не наближалося до другої діжки, тьмяні вогні якої щохвилини слабшали, немовби вже згасали.
Юнак шукав очима дрібну постать Натаїра, та все ніяк не міг угледіти його у сьому тлумищі. Хворий некромант — якщо Натаїра ще не зборола маловідома недуга, яка давно вже виснажувала його зсередини, неначе внутрішнє полум’я, — поза сумнівом, був прихований від очей тим величезним скелетом і, мабуть, саме керував трудами людей та демонів зі своєї отоманки.
Ґаспар, зачаровано споглядаючи усе те зі свого непевного піддашка, не вчув скрадливих котячих кроків, що лунали на поруйнованих сходинках позад нього. Надто пізно вловив він стук розхитаного уламка просто за своєю спиною і, приголомшено озирнувшись, провалився у цілковите забуття від замашного, наче завданого палицею, удару, та вже не усвідомлював навіть, що тіло його почало падати додолу, на дитинець, і що падіння те зупинили руки його кривдника.
V. Жах Ілурні
Виринаючи з глибин темної летейської порожнечі, Ґаспар збагнув, що вдивляється просто у вічі Натаїрові, й були ті очі немов текуча ніч та ебенове дерево, і плинули у них холодні та загрозливі вогники зірок, що западали в остаточну пагубу. Якийсь час, у сум’ятті чуттів, Ґаспар не бачив нічого, окрім сих очей, які, здавалося, витягують юнака з його непритомності, неначе лиховіснії магніти. Певно, були вони відокремлені від тіла або посаджені на обличчі занадто незміренному для людського розуміння і палахкотіли перед Ґаспаром у хаотичному мороці. Аж тоді юнак став потроху помічати й решту чаклунових рис та інші деталі похмурої сцени й усвідомив врешті-решт своє становище.
Силкуючись підняти зболені руки, він виявив, що вони міцно зв’язані у зап’ястках. Ґаспар напівлежав, напівспирався на якийсь предмет, який мав тверду поверхню і краї, що ятрили юнакові спину. Предмет що, допильнував Ґаспар, був різновидом алхімічної печі, або ж атанором, частиною того нагромадження невжиткових пристроїв, що стояли чи лежали на замковій долівці. Купелі197, алюделі198, перегінні куби, схожі на велетенські гарбузи та кулі, були у дивовижному безладді перемішані з поскладаними на купи книгами із залізними клямрами й кутами та закіптюженими казанами й жаровнями — знаряддям темних мистецтв.
Натаїр, підпертий сарацинськими подушками, оздобленими тьмавими золотими та блискотливими шарлатовими арабесками, придивлявся до Ґаспара з чогось на кшталт імпровізованої отоманки зі стосів східних килимів і гобеленів, пишноту яких підкреслювали своїм гротескним контрастом суворі, необроблені, поплямовані цвіллю і поцятковані мертвими грибами стіни замку. Усією тією сценою мерехтіли тьмяні вогні та лиховіснії тіні, а десь позад себе Ґаспар вчував нутряний стугін чиїхось голосів. Трохи повернувши голову, він побачив одну з кам’яних діжок, червонясте сяйво з якої вбачалося йому хистким і затьмареним через вампірські крила, що ширяли туди й назад.
— Ласкаво просимо, — мовив Натаїр по якомусь часі, коли юнак помалу почав зауважувати у спотворених болем рисах перед собою нещадний поступ хвороби. — Отже, Ґаспар дю Нор прийшов навідати свого колишнього навчителя!
Його хрипкий владний голос, демонічно гучний, страхітливо контрастував із поморхлою постаттю чаклуна.
