Коли Ґаспар відновив просування до барбакана, то відчув, що вчепився у нього якийсь лихий тягар, обтяжливіший навіть за його втому. Здавалося, наче йому ставали на заваді невидимі тенета зла, що чигало та згущувалося навколо нього. В обличчя йому важко бурхало повітря, здійняте повільними та огидними змахами незримих крил. Ґаспарові вчувалося, ніби він дихає вітром, який зірвався з незглибимих, сповнених тління підземель і печер. У його вухах товклися нечутні завивання, глузливі та загрозливі; здавалося, що якісь мерзенні руки відштовхують його назад. Але, нахиливши голову, немовби опираючись подмухам буревію, продовжив юнак свій шлях і, здолавши курганоподібні руїни барбакана, вийшов на порослий бур’янами дитинець.
З усього було видно, що се місце стояло пусткою, і більшу його частину вкривали тіні від мурів та башт. Неподалік, у чорному громадді замку, посрібленому місячним сяйвом, побачив Ґаспар розверсту дверну пройму, схожу на вхід до печери, — достоту як описували ченці. Пройму ту осявала полум’яна заграва, тьмава й моторошна, немов болотяні вогні. З того боку долинав стугін, у якому зараз можна було вчути бурмотіння голосів, і здалося Ґаспарові, що розрізняє він темні, чорні, наче сажа, постаті, які стрімко рухалися в освітлених нутрощах замку.
Тримаючись якнайдалі у тінях, скрадавсь юнак дитинцем, обходячи руїни манівцями. Він не зважувався наблизитись до відкритого входу, боячись, що його можуть побачити; хоча, як можна було зрозуміти, ніхто не стояв коло замку на чатах.
Аж ось Ґаспар прийшов до донжона, на горішні мури якого падало навскоси тьмяне мерехтливе світло з чогось на кшталт розколини у довгій прилеглій будівлі. Той отвір був на певній відстані від землі, й побачив юнак, що колись то були двері, які вели на мурований кам’яний балкон. Марш розбитих східців простягався нагору вздовж стіни, до напівзруйнованих решток того балкона, і спало на думку Ґаспарові, що він міг би зійти тими східцями нагору й зазирнути до внутрішнього простору Ілурні, залишаючись непоміченим.
Деяких сходинок бракувало, й усі вони ховались у густій тіні. Ґаспар знаходив шлях до балкона наосліп, а одного разу в превеликій тривозі закляк на місці, коли уламок вичовганого каменя, що розхитався під його кроками, з гучним гуркотом зірвався та полетів додолу, на кам’яні плити дитинця, що розкинувся ген-ген унизу. Одначе скидалося на те, що осельники замку сього не почули, й невдовзі продовжив юнак своє сходження.
Він обережно наблизився до великого нерівного отвору, крізь який угору струменіло світло. Вклякнувши на вузькому піддашку, який, власне, й був усім, що лишилося від балкона, зазирнув юнак досередини та побачив найприголомшливіше й найстрахітливіше видовище, деталі якого були такі бентежні, що лише багато хвилин потому він насилу спромігся збагнути їхнє значення.
Тепер йому стало зрозуміло, що історія, яку оповіли ченці, — навіть зважаючи на їхню релігійну упередженість, — не була аж такою чудернацькою. Майже все внутрішнє убрання напівзруйнованого громаддя замку було знесене та розібране, аби звільнити місце для Натаїрових діянь. Ся руйнація вже сама собою була надлюдським завданням, для виконання якого чаклун, певно, залучив цілий легіон фамільярів на додачу до своїх десятьох учнів.
Велетенську залу де-не-де освітлювали заграви атанорів194 і жаровень, і над усім панувало химерне мерехтіння з превеликих кам’яних діжок. Навіть зі свого високого спостережного місця споглядач не міг побачити вмісту тих діжок, та понад краєм однієї з них струменіло вгору біле сяйво, а понад іншою — світіння відтінку плоті.
Ґаспарові випадало бачити деякі Натаїрові експерименти та прикликання, і надто добре знавсь юнак на атрибутах темних мистецтв. До певних меж він не був бридливим, та й не схоже було, що його аж надто настрашили примарні й незграбні обриси демонів, які працювали в ямі унизу пліч-о-пліч із вбраними у чорне учнями чаклуна, проте холодний жах стиснув юнакові серце, коли побачив він неймовірний, велетенський предмет, який займав увесь центр зали: колосальний людський скелет завдовжки з сотню футів, більший навіть за обшир старого чертога, скелет, чию костисту праву ступню гурт людей та дияволів, судячи з усього, просто зараз заклопотано зодягав у людську плоть.
