Невпинно крокував велетень туди й сюди — нерівним, п’яним, зиґзаґоподібним шляхом, снуючи поруйнованим краєм з кінця в кінець і з боку в бік. Блукав він, немов одержимий якимось безжальним демоном зла та вбивства, залишаючи по собі, як жнець залишає по собі скошене сіно, дедалі більші обшири, в яких панувало спустошення, насильство й кривава розправа. І коли сонце, почорніле від диму палаючих сіл, похмуро зайшло ген за лісом, люди ще й досі бачили, як ходить він у присмерку, та досі чули лиховісний гуркіт його громоподібного реготу.
Уже присмерком, наближаючись до брам Війона, Ґаспар дю Нор побачив велета крізь просвіти між деревами предковічного лісу — у далені виднілися голова та плечі страхітливого колоса, який рухався вздовж річки Ісуаль і час від часу зникав з очей, коли нахилявся, щоб скоїти чергове жахливе злодіяння.
І хоч яким заціпенілим від утоми та виснаження був Ґаспар, одначе пришвидшив він свій біг. Хай там як, а він не вірив, що почвара до наступного дня спробує вторгнутися до Війона, особливої цілі для Натаїрових ненависті та злоби. Лиха душа чаклуна торжествувала, знайшовши втіху у своїй майже безмежній здібності кривдити і руйнувати, та вже напевне волітиме відкласти на потім вершинний акт помсти, а поки — цілу ніч сіятиме жах у довколишніх селах та їх околицях.
Незважаючи на лахміття та бруд, які робили Ґаспара майже невпізнаваним і надавали йому найпослідущішого вигляду, вартові при міській брамі впустили його без жодних питань. Війон нині заполонили цілі тлумища людей, які утекли з прилеглих селищ, шукаючи прихистку за його кам’яними мурами; і жодному з тих утікачів, хай навіть найсумнівнішій особі, не відмовляли у дозволі увійти до міста. На мурах вишикувалися лави лучників і списоносців, готові стати велетові на заваді та не дати йому пройти до міста. Понад брамою стояли напоготові арбалетники, а вздовж валу, який оточував фортецю, через певні проміжки один від одного були встановлені мангонелі. Місто клекотіло й гуло, неначе розтривожений вулик.
На вулицях панували безтямність і сум’яття. Повсюди у сьому безцільному потоці кружляли бліді, охоплені панікою обличчя. У сутінках тоскно мерехтіли і сновигали по вулицях смолоскипи; на місто неначе впала загрозлива тінь від крил, які здійнялися з Ереба. Той морок був оповитий незбагненним страхом, тенета безнадії душили усіх навколо. Й отсим сповненим дикого безладу та шалу шляхом прямував Ґаспар. Мов той упертий плавець, розтинав він хвилю нескінченного й в’язкого нічного страхіття та спроквола пробирався вперед, торуючи шлях до своєї оселі на піддашші.
Згодом юнак заледве міг пригадати, чи їв і чи пив він тоді бодай щось. Змучений понад усі межі тілесної та душевної витривалості, кинувся він на свій солом’яник, навіть не знявши просоченого тванню лахміття, і безтямно проспав аж до години, що відділяє північ від світання. Він прокинувся від мертвотно-блідого проміння круглого місяця, що лилося на нього крізь вікно; підвівся та провів решту ночі, здійснюючи певні окультні приготування, які, він вважав, дадуть йому єдину можливість подолати пекельную почвару, яку сотворив і в яку вдихнув життя Натаїр.
Гарячково працюючи при світлі місяця, що хилився до заходу, та єдиного тьмяного світоча, Ґаспар зібрав різноманітні інґредієнти та пригадав навички добре знайомого йому алхімічного мистецтва. Врешті-решт, по тривалому та дещо таємничому приготуванню, змішав юнак із тих складників темно-сірий порошок, яким, він бачив, Натаїр послуговувався за численних нагод. Ґаспар дійшов висновку, що колос, якого склали з кісток та плоті мерців, оживлених нечестивим чаклунством і спонуканих до дії самою лише душею мертвого чаклуна, підпаде під вплив сього порошку, який Натаїр застосовував, аби повергати оживлених ним мерців. Порошок сей, варто йому було лише потрапити до ніздрів таких трупів, змушував їх мирно повертатися до своїх гробниць, вкладатися там і поринати у відновлений смертний сон.
Ґаспар приготував чималу кількість тієї суміші, зваживши, що малої дрібки буде замало, аби приспати велетенську цвинтарну почвару. Його жовта свічка вже ледве жевріла та блідла на тлі білого передранішнього світла, коли завершив він промовляти латинську формулу страхітливого словесного приклика́ння, що надавала суміші більшу частину її дієвості. Формула тая закликала на допомогу Аластора та інших злих духів, до чого Ґаспар зазвичай вдавався украй неохоче, та знав юнак, що вибору не було, адже чаклунство можна подолати лише за допомогою чаклунства.
Ранок прийшов до Війона, принісши із собою нові жахіття. Завдяки своїй проникливості Ґаспар відчув, що мстивий колос, який, подейкували містяни, з нелюдською невтомністю та диявольською наснагою цілу ніч мандрував Аверойном, наблизиться до ненависного йому міста на початку нового дня. Проникливість його невдовзі підтвердилася, адже щойно завершив він свої окультнії труди, як з вулиць міста до нього долинув гук, який дедалі гучнішав, а над бентежним ґвалтом переляканих голосів ген удалині вчувався рев велетня.
