Небагато розмовляли між собою живі мерці; батько із сином, мати з донькою, коханий з коханою cнували туди й сюди, і взнаки не даючи, що впізнаю́ть одне одного, й не нарікаючи на свою лиху долю. Та врешті-решт якось опівночі, коли тирани лежали, поринувши в сон, і вогники замиготіли у некромантських світильниках, Іллейро пішов просити поради у Гестайона, свого найстаршого пращура, який був уславлений в бувальщинах як великий чарівник і свого часу зажив слави тим, що володів потаємними прадавніми знаннями.
Гестайон стояв осторонь, у закутку сповненої тіней зали. Був він брунатною й висохлою мумією, загорнутою у напівзотлілі покрови; здавалося, ніби його безсяйні обсидіанові очі незмигно вдивлялися у нічогість. Видалося, він навіть не почув запитань Іллейро, та нарешті озвався Гестайон сухим, шелестким пошептом:
— Старий я, а ніч усипальниці була довгою й змусила мене чимало забути. А втім, якщо подумки повернутися у пройдешнє, що лежить за прірвою смерті, тоді, можливо, зможу я відновити дещо зі своєї колишньої премудрості, і ми удвох доберемо способу визволити наш народ.
І Гестайон заходився нишпорити серед уривків пам’яті, неначе той, хто увіходить до геть поточеного хробаками книгосховища та поринає у вивчення таємних, в зотлілих палітурках, архівів прадавніх часів. Врешті-решт щось пригадавши, він прорік:
— Пригадую, був я колись могутнім чаклуном, і, з-поміж усього іншого, були мені відомі некромантськії закляття; одначе не вдававсь я до них, уважаючи застосовування тих чарів і підіймання мерців украй мерзенними діяннями. А також володів я й іншими знаннями; і, либонь, є серед залишків тієї прадавньої мудрості дещо таке, що може спрямувати нас на правильний шлях. Адже пригадав я неясне, сумнівне пророцтво, проголошене у ті вікодавні часи, коли було засновано місто Єтлиреом і Сінкорську імперію. У пророцтві тому йшлося про лихо, страшніше за смерть, яке у прийдешні часи спіткає імператорів і народ Сінкору; а ще про те, що перший і останній з династії Німботів, порадившись межи собою, доберуть способу, як визволити свій народ і збутися злої долі. Не названо в пророцтві ймення того лиха, та сказано у ньому, що два імператори віднайдуть рішення, розбивши стародавню глиняну подобизну, яка охороняє найглибше підземелля під імператорським палацом в Єтлиреомі.
Почувши із зів’ялих вуст свого прабатька те пророцтво, поміркував Іллейро трохи та й мовив:
— Тепер пригадую, як одного пообіддя, ще зовсім дитя, блукав я знічев’я тими підземеллями нашого палацу, якими ніхто не користався. Сповнений цікавості, як і будь-який хлопчисько, спустивсь я аж до останнього підземелля і знайшов у ньому запилюжену, неоковирну глиняну статую, форма та риси якої видалися мені предивними. І, не знаючи того пророцтва, сприкрено розвернувсь я і, так само знічев’я, як і прийшов, подався назад, шукаючи пронизаних порошинками сонячних променів.
А тоді, тихцем залишивши своїх байдужих до всього родичів і несучи взяті із зали світильники, оздоблені коштовним камінням, Гестайон та Іллейро спустилися потаємними сходами, що вели до підземелля під палацом, і, пройшовши, наче потайні тіні, лабіринтом огорнутих нічною темрявою коридорів, урешті-решт опинилися у найглибшій крипті.
Тут, як і було провіщено, знайшли вони запорошену чорною пилюкою та обліплену павутинням незапам’ятних часів глиняну подобизну, чиї грубі риси були рисами забутого земного бога. І розтрощив Іллейро ту подобизну на друзки уламком каменя; і видобули вони з Гестайоном з її порожнистого осердя великого меча з неіржавної криці, важкого ключа з непомерклої бронзи та сяйливі латунні скрижалі, на яких було викарбувано різноманітні настанови, виконання яких мало позбавити Сінкор темного правління некромантів і повернути народ краю до забуття смерті.
Тож Іллейро, керуючись приписами скрижалей, відімкнув ключем із непомерклої бронзи низькі вузенькі двері у самому кінці найглибшого підземелля, за розбитою подобизною; і за дверима побачили вони з Гестайоном, як було провіщено, гвинтові сходи з темного каменю, що вели вглиб, до незвіданої безодні, в якій ще й досі палали пригаслі вогні Землі. Залишивши Іллейро вартувати щойно відчинені двері, Гестайон узяв до своєї тонкої руки великого меча з неіржавної криці та повернувся до зали, де спали некроманти, розпростершись на рожевому та пурпуровому ложах, оточені покірливими лавами блідих, безкровних небіжчиків, які вишикувалися навколо них.
Підтриманий прадавнім пророцтвом і мудрістю сяйливих скрижалей, Гестайон зібрався на силі, здійняв великого меча й за одним ударом відтяв голову Мматмуорові, а тоді — Содосмі. Потому, виконуючи предковічні приписи, він могутніми ударами меча четвертував тіла вбитих. І віддали некроманти свої нечисті життя, й нерухомо лежали навзнак, додаючи темнішої червіні до рожевої та яскравішого відтінку до сумовитої пурпурової барви своїх лож.
