Зрештою Мматмуор і Содосма, стомлені від своєї дивовижної мандрівки та частого повторення заклинань, зійшли на пустельний пагорб і з його вершини побачили перед собою високі шпилі й прекрасні неушкоджені бані Єтлиреома, які стриміли в небо, що вже темнішало, залите стоялою кров’ю зловісного заходу сонця.
— Це — щедротний край, — мовив Мматмуор, — і завтра зранку в Єтлиреомі ми візьмемо його собі в обладу, розділимо між собою, запануємо над усіма його мерцями та коронуємо себе його імператорами.
— Атож, — озвався Содосма, — адже немає тут жодної живої істоти, яка б заперечила наше самовладне панування, а ті, кого ми викликали з могил, рухатимуться й дихатимуть виключно за нашим наказом, а тому проти нас не повстануть.
Тож у криваво-червоних сутінках, які поступово густішали і ставали пурпуровими, чаклуни в’їхали верхи до Єтлиреома, попрямували поміж його високими неосвітленими маєтками та разом зі своїм страхітливим почтом улаштувалися в тому величному покинутому палаці, де мешкала і з якого дві тисячі років правила усім Сінкором династія імператорів Німботів.
Завдяки хитромудрому чаклунству запалили некроманти давно спорожнілі оніксові світильники у встелених пилом золотих залах і почастувалися вечерею з воістину королівських потрав, які вони подібним чином викликали з давноминулих років. Кощаві руки їхніх прислужників наливали їм до вирізьблених із місячного каменю чаш прастарі вина, гідні імператорів; і пили чаклуни, і бенкетували, ще й бучно гуляли, оточені фантасмагоричною пишнотою, відклавши до ранку воскрешення всіх тих, що лежали мертві в Єтлиреомі.
А зрання, коли темно-багряний світанок заливав світ, Мматмуор і Содосма підвелися з розкішних палацових лож, на яких спочивали тієї ночі, адже ще багато чого треба було зробити. І обійшли вони усе те забуте місто з краю в край, напускаючи свої чари на людей, які померли в останній рік моровиці й залишились лежати непохованими. Довершивши цю справу, вийшли некроманти за межі Єтлиреома та увійшли до іншого міста209 — з високими усипальнями та величними мавзолеями, в яких покоїлися імператори династії Німботів, найповажніші містяни та сінкорські вельможі.
Тут звеліли маги своїм рабам-скелетам порозбивати молотами замкнені й запечатані двері, а тоді нечестивими заклинаннями владно прикликали до себе імператорські мумії, навіть найстаріших із династії, і повиходили вони всі, переступаючи закляклими ногами, у пишних сповиттях, усіяних полум’яними самоцвітами. А на додачу до того згодом некроманти викликали до подоби життя численні покоління царедворців і достойників.
Мертві імператори та імператриці Сінкору з темними, гордими й запалими обличчями врочистою процесією підходили до Мматмуора та Содосми, схиляли голови на знак покори, а тоді рушали за ними; і потяглася та похмура хода всіма вулицями Єтлиреома, неначе валка бранців. Згодом у неосяжній тронній залі палацу зійшли некроманти на високий подвійний трон, на якому законні правителі сиділи колись зі своїми консортами210. Посеред сонмища імператорів, замотаних у пишні погребові одіяння, Мматмуора й Содосму возвели на владарювання висохлі руки мумії Гестайона, найпершого з роду Німботів, який правив цим краєм у напівміфічну давнину. А по тому всі Гестайонові нащадки, зійшовшись у залі великою юрбою, безбарвними, подібними на відлуння голосами визнали Мматмуора та Содосму за своїх зверхників.
Отак некроманти-вигнанці знайшли собі імперію та підданців у тому спустошеному безплідному краї, до якого тінаратський люд прогнав їх, гадаючи, що прирікає химородників на загин. Завдяки своїй згубній магії ці двоє завладарювали над усіма мерцями Сінкору та заходилися вправлятися у злостивому деспотизмі. Безплотні носильники доправляли їм данину з віддалених королівств, а поїдені моровицею трупи та високі, напахчені покійницькими бальзамами мумії снували туди й сюди Єтлиреомом, виконуючи доручення чаклунів, або нагромаджували перед їхніми захланними очима потьмяніле, оповите павутинням золото та стародавні запилюжені самоцвіти, видобуті з невичерпних підземних сховищ.
Мертві чорнороби змусили палацові сади квітнути для магів давно зів’ялими квітами; трупи та скелети гарували на них у копальнях або зводили величні, фантастичні вежі, і ті їхніми трудами здіймалися до вмирущого сонця. Вельможі та принци давніх часів стали їхніми виночерпіями, а струни музичних інструментів їм на втіху перебирали тендітні руки імператриць, золотаве волосся яких не потьмянішало навіть у могильній ночі. Найвродливіших з-поміж них, які були не надто спотворені моровицею та червою, чаклуни узяли собі за полюбовниць і змусили вдовольняти їхню некрофільську хіть.
II
