Покірні волі Мматмуора та Содосми, мерці Сінкору повсякчас і повсюди виконували усі ті дії, що притаманні й живим. Вони говорили, вони рухалися, вони їли та пили, як і за життя. Вони чули, бачили та відчували, зберігши якусь подобу тих чуттів, які мали до смерті, одначе мізки їхні були поневолені страхітливими некромантськими чарами. Лиш украй невиразно пригадували вони своє колишнє буття; і те животіння, до якого їх викликали чаклуни, було порожнім і неспокійним, подібним до існування тіні. Холодною була їхня кров і повільно струменіла вона їхніми жилами, змішана з водами Лети, а очі їм застилали пеленою летейські випари.
Безсловесно корилися вони велінням своїх деспотичних володарів, не повстаючи й не протестуючи, і сповнювала їх лиш невиразна, проте безмежна втома, відома лише небіжчикам, які, спивши вічного сну, були прикликані назад і мусили повернутися до гіркоти смертного буття. Більше не відали вони ані пристрастей, ані бажань, ані втіхи. Відколи їх пробудили з летейського забуття, відчували мерці саме лише чорне томління та сіру, неминущу тугу за перерваним сном.
Наймолодшим і останнім імператором із роду Німботів був Іллейро, який помер у перший місяць моровиці й до пришестя некромантів дві сотні років пролежав у своєму високому мавзолеї.
Піднятий разом зі своїм народом і своїми прабатьками, щоб обслуговувати тиранів, Іллейро ніс тягар порожнього животіння, не ремствуючи й не відчуваючи подиву. Власне воскресіння та воскресіння своїх пращурів він прийняв так, як то часом уві сні сприймають кривду та дива. Він знав, що повернувся до краю під побляклим сонцем, до порожнього й примарного світу, до ладу, в якому йому було призначене упосліджене місце покірної тіні. Одначе спершу його, як і решту, непокоїла лише невиразна знемога та непевне прагнення віднайти втрачене забуття.
Обмарений чарами своїх поневолювачів, ослаблий від столітньої нічогості смерті, Іллейро неначе сновида споглядав усю ту мерзенну наругу, якій піддавали його прабатьків. А втім, минуло ще чимало днів, і сталося так, що в отупілому присмерку його розуму зажевріла квола іскра.
Неначе щось безповоротно загублене у страхітливих безоднях, воскресла в пам’яті Іллейро та пишнота, з якою він панував у Єтлиреомі; пригадалися йому та щаслива гордість і торжество, які сповнювали його, коли був молодий та живий. І, згадуючи це, відчув він, як усередині ледь помітно заворохобилося бажання повстати проти загарбників, примара обурення супроти магів, які силоміць покликали його до цієї злощасної пародії на життя. Юного імператора почала огортати темна журба за своєю загиблою державою, а усвідомлення того, в якій скруті опинилися його пращури та народ, сповнювало Іллейро скорботою.
День у день прислуговуючи як виночерпець у залах, де сам у давнину владарював, Іллейро бачив діяння Мматмуора та Содосми. Він бачив їхні жорстокі та хтиві примхи, їхнє дедалі нестримніше пияцтво та обжерливість. Іллейро спостерігав, як потопали вони у своїх некромантських розкошах і вже почали підупадати на силі від бездіяльності та мерзеннішати від потурання власним забаганкам. Чаклуни занедбали вивчення свого мистецтва, забули чимало заклять. Одначе некроманти, могутні та грізні, й далі правили краєм; і, розлігшись на ложах пурпурової та рожевої барви, збиралися вони повести військо мерців супроти Тінарату.
Мріючи про завоювання та поширення своїх чарів на нові неозорі простори, ставали вони дедалі гладшими та зледащілішими, неначе хробаки, які облаштувалися у склепі, поряснілім тлінню. І що нестримнішими ставали їхні розбещеність і тиранія, то вище здіймалося в оповитому тінями серці Іллейро полум’я непокори, бурхаючи, ніби вогонь, який силкується пробитися крізь летейську вільгість. І потроху, мірою того, як наростав його гнів, до юного імператора почала повертатися дещиця сили та завзятості, що були притаманні йому за життя. Споглядаючи ницість гнобителів і розуміючи, яку кривду заподіяли вони безпорадним небіжчикам, зачув він у мозку своєму гомін приглушених голосів, які волали про помсту.
Німотно сновигав Іллейро серед своїх прабатьків залами єтлиреомського палацу, виконуючи доручення господарів, або стояв, очікуючи їхніх велінь. Він наливав у їхні оніксові чаші прадавні бурштинові вина, які некроманти за допомогою чаклунства принесли з виноградників, які розкинулися на пагорбах під молодшим сонцем; він терпів їхні грубощі та образи. І ніч у ніч споглядав Іллейро, як чаклуни куняють, сп’янівши, аж доки падають і засинають, розпашілі та розгодовані, посеред привласненої ними пишноти.
