Легенда про Мматмуора та Содосму постане лише в пізніші цикли існування Землі, коли втішні легенди сивої давнини забудуться. Чимало епох відійде в минуле, і води спадуть, явивши морські ложа, й народяться нові континенти, перш ніж настане час її розповісти. І тоді вона, можливо, послужить бодай невеликою розвагою у чорній нудьзі вмирущої раси, яка втратить надію на будь-що, крім забуття. Я розповім цю легенду так, як розповідатимуть її на останньому континенті Зотік, під тьмяним сонцем і сумовитими небесами, на яких надвечірньої пори сходитимуть страхітливо яскраві зорі.
I
Мматмуор і Содосма були некромантами і прибули з темного острова Наат, аби займатися своїми лиховісними мистецтвами у Тінараті, краї, що лежав по той бік неозорого спустеленого обширу висхлих морів. Утім, благоденствувати в Тінараті їм не судилося, бо мешканці того сірого краю вважали смерть священною; не вільно там було оскверняти порожнечу могили, а підіймання мерців за допомогою некромантії вважалося щонаймерзеннішим діянням.
Уже невдовзі розлючені тінаратці вигнали Мматмуора та Содосму й примусили їх утікати на південь, до Сінкору, пустелі, населеної нині самими лише кістьми та муміями раси, яку в минулі часи винищила страшна моровиця.
Попереду лежали спустошені землі, до яких вони мусили втекти: похмурі, порепані й попелясті, розкинулися ті землі під велетенським черленим сонцем, яке жевріло, немов розпечена жарина. Викришені скелі та смертоносні піщані пустища того краю пройняли б жахом серця звичайних людей, а що некромантів спровадили до цих безплідних земель, не давши їм із собою ані їжі, ані питва, то становище чаклунів видавалося тінаратському людові безнадійним. Одначе Мматмуор і Содосма, потай всміхаючись, із виглядом завойовників, які ось-ось увійдуть до давно жаданого королівства, твердою, впевненою ходою ступили до Сінкору.
Перед ними позбавленими дерев і трав пустельними розлогами, перетинаючи річища пересохлих річок, тягнувся неушкоджений широкий шлях, який раніше сполучав Сінкор із Тінаратом і повнився подорожніми. Нині не зустріли на ньому вигнанці жодної живої істоти, проте невдовзі натрапили на скелети коня і його вершника — ті лежали на шляху, досі вбрані в розкішну збрую і пишні шати, під якими колись мали плоть. Зупинилися Мматмуор і Содосма коло тих жалюгідних кістяків, на яких не лишилось ані клаптя зотлілої плоті, й зловтішно посміхнулися один до одного.
— Нехай цей скакун буде твоїм, — запропонував Мматмуор, — адже з нас двох ти трохи старший, а тому маєш право першості; що ж до вершника, то він послужить нам обом і стане першим у Сінкорі, хто складе нам присягу вірності.
А тоді у попелястому піску край дороги накреслили вони потрійне коло і, ставши разом у його центрі, провели ритуал, який пробуджував мерців, змушуючи їх піднятися із супокійної нічогості й коритися надалі темній волі некромантів. Потім чаклуни вдмухнули по дрібці магічного порошку у носові порожнини чоловікові й коневі, і білі кістяки, скорботно заскрипівши, підвелися з того місця, де лежали, й випросталися, готові служити своїм володарям.
Отож, як вони й домовилися між собою, Содосма сів верхи на скелет коня, взявся за оздоблені коштовним камінням поводи та й поїхав уперед, як злий глум над Смертю на її блідому коні. Обік нього, злегка спираючись на ебенову патерицю, важко крокував Мматмуор, а скелет чоловіка в розкішних шатах, які тріпотіли, вільно звисаючи з кістяка, йшов слідом за ними двома як слуга за господарями.
Невдовзі посеред сірої пустки вони знайшли тлінні рештки ще одного коня і ще одного верхівця, чиї тіла оминули увагою шакали, а сонце висушило, надавши притаманної муміям худорби. Цих двох некроманти також підняли з мертвих; тоді Мматмуор осідлав засушеного скакуна, й обидва чаклуни поважно рушили далі, наче мандрівні імператори, а за попутників їм правили висхлий труп і скелет. Дорогою чаклуни натрапляли на нові кістяки та непоховані останки людей і тварин; і цих мерців вони також воскрешали у подібний спосіб, тож уже небавом за ними тягнувся почет, який збільшувався мірою того, як вони просувалися Сінкором.
Наближаючись до Єтлиреома, міста, що було столицею того краю, знаходили чаклуни понад шляхом численні могили та некрополі, що стояли недоторкані впродовж багатьох епох і зберігали у собі сповиті мумії, тіла яких і по смерті майже не всохли. Усіх тих небіжчиків некроманти підіймали своїми чарами й прикликали з могильної ночі, щоб виконували їхні веління. Одним вони наказали зорати й засіяти пустельні розлоги та наносити води з напівзасипаних пісками криниць; іншим доручили виконання різноманітних завдань, до яких ті мумії звикли ще за життя. Столітнє безгоміння порушили звуки метушні — то підняті мерці взялися до незліченних справ. Сухі та кощаві трупи ткаль заклопотано снували човниками208, а мертвяки-оратаї тяжко ступали борознами, ведучи свої плуги за здохлими напівзогнилими волами.
