Він перегорнув книжку. На звороті була рекламна анотація й коротка біографія автора, відомого лікаря й генетика з Університету Мак-Ґілла, доктора Вінсента Ґілберта. Доктор Ґілберт пильно дивився зі світлини на читача. Як на людину, яка писала про співчуття, у нього був на диво суворий погляд. Ця книжка була про його роботу з Братом Альбером Майо в Ла-Порті, переважно з чоловіками й жінками із синдромом Дауна. Насправді він ділився роздумами про те, що він дізнався, спостерігаючи за цими людьми. Про них, про природу людства і про себе. Це було дивовижне дослідження зарозумілості, смиренності й насамперед прощення.
Стіни крамниці були заставлені книжковими шафами; усі вони були впорядковані, підписані й заповнені книжками — деякі новими, деякі вже прочитаними, деякі французькими, а більшість англійськими.
Мирна зуміла зробити свою книгарню схожою не на крамницю, а на бібліотеку в культурному й затишному заміському будинку. Вона розташувала кілька крісел-гойдалок біля відкритого вогню, а навпроти поставила диван. Ґамаш опустився в одне з крісел-гойдалок і став перечитувати найкращі сторінки з «Буття».
— Ось гарна книжка, — сказала Мирна, опускаючись у крісло навпроти.
Вона принесла стос уживаних книжок і кілька цінників.
— Ми ще не знайомилися по-справжньому. Я Мирна Ландерс. Я бачила вас на громадських зборах.
Ґамаш підвівся й, усміхаючись, потиснув їй руку.
— Я теж вас бачив.
Мирна засміялася.
— Мене важко не помітити. Єдина чорношкіра у Трьох Соснах і не худорба.
— Ми з вами добре підходимо одне одному. — Ґамаш усміхнувся, потираючи живіт.
Вона взяла книжку зі стосу.
— Ви читали це?
Мирна тримала в руках пошарпаний примірник книги Брата Альберта «Втрата». Ґамаш похитав головою й подумав, що то, мабуть, не найвеселіше читання. Вона перевертала книгу своїми величезними руками і, здавалося, пестила її.
— Його теорія полягає в тому, що життя — це втрата, — за кілька секунд зауважила Мирна. — Втрата батьків, втрата кохання, втрата роботи. Тому ми повинні знайти в нашому житті сенс, вищий за все це. Інакше ми втратимо себе.
— А що ви думаєте?
— Думаю, він має рацію. Я була психологом у Монреалі до того, як приїхала сюди кілька років тому. Більшість людей приходила до мене через кризу в житті, і майже всі ці кризи зводилися до втрати. Втрата шлюбу або важливих стосунків. Втрата безпеки. Роботи, дому, батьків. Щось змусило їх попросити про допомогу й зазирнути вглиб себе. Таким каталізатором часто були зміни та втрати.
— Це не одне й те саме?
— Для тих, хто не дуже добре вміє адаптуватися, різниці може не бути.
— Втрата контролю?
— Звісно, це величезна втрата. Більшість із нас чудово пристосовується до змін, якщо то була наша ідея. Але зміни, нав’язані ззовні, можуть відправити деяких людей у штопор. Думаю, Брат Альберт влучив у саму точку. Життя — це втрата. Але після втрати, як підкреслюється в книжці, приходить свобода. Якщо ми зможемо прийняти, що немає нічого постійного й зміни неминучі, якщо ми зможемо адаптуватися, тоді ми будемо щасливішими людьми.
— Що привело вас сюди? Втрата?
— Це навряд чи справедливо, старший інспекторе, але ви підловили мене. Так. Але не у звичайному сенсі, тому що, звісно, я завжди мушу бути особливою і не такою, як усі. — Мирна закинула голову назад і засміялася над собою. — Я втратила співчуття до багатьох своїх пацієнтів. Після двадцяти п’яти років вислуховування їхніх скарг я нарешті зірвалася. Одного ранку я прокинулася роздратованою через клієнта, якому було сорок три, а поводився він на шістнадцять. Щотижня він приходив з одними й тими ж скаргами: «Мені зробили боляче. Життя несправедливе. Я не винен». Три роки я давала йому рекомендації, і три роки він нічого не робив. А потім, слухаючи його одного дня, я раптом зрозуміла. Він не змінювався, бо не хотів. Він не мав наміру змінюватися. Ми проходили б через цю шараду ще двадцять років. І тієї ж миті я зрозуміла, що більшість моїх клієнтів були саме такими, як він.
— Хоча, напевне, деякі з них намагалися змінитися.
— О, так. Але якраз їм кращало доволі швидко. Тому що вони наполегливо працювали над цим і щиро хотіли цього. Інші казали, що хочуть вилікуватися, але я вважаю, — і моя думка непопулярна в колах психологів, — тут вона нахилилася вперед і прошепотіла змовницьки, — я вважаю, що багато людей обожнюють свої проблеми. Наявність проблем дає їм всілякі відмовки, щоб не дорослішати й не налагоджувати своє життя.
Мирна знову відкинулася на спинку стільця і зробила довгий вдих.
— Життя — це зміни. Якщо ти не ростеш і не розвиваєшся, ти спокійно стоїш, а решта світу рухається вперед. Більшість цих людей дуже незрілі. Вони ведуть тихе життя, чекають.
— Чекають на що?
— Чекають, що хтось їх урятує. Сподіваються, що хтось урятує їх або принаймні захистить від великого, лихого світу. Справа в тому, що ніхто інший не може врятувати їх, бо то їхня проблема, і рішення має бути їхнім. Тільки вони самі можуть вибратися з халепи.
— «Біда, коханий Бруте, не в планетах. А в нас самих, що пасемо ми задню»[67].
Мирна пожвавилася й нахилилася вперед:
