Крофт відступив назад. Ґамаш опустив лук, щоб дати руці відпочити, перевів подих, прокрутив усі кроки в голові й перейшов до дій. Плавно підняв ліву руку й перед тим, як накласти стрілу, відвернув лікоть, щоб він не заважав тятиві. Потім установив наконечник на полиці, зафіксував хвостовик стріли в гнізді тятиви, навів мушку прицілу на яблучко й одним плавним рухом відтягнув тятиву назад. Хіба що рух вийшов не зовсім плавним. Було таке відчуття, ніби вся команда «Монреаль Канадієнс»[63] змагалась із ним у перетягуванні каната, смикаючи тятиву в інший бік. Злегка тремтливою правою рукою він примудрявся відводити тятиву далі й далі, доки вона не опинилася майже біля його носа, і тоді відпустив її. На той час йому було байдуже, чи відірве йому лікоть: він просто хотів відпустити цю кляту штуку. Стріла вилетіла, схибивши щонайменше на таку ж відстань, як і Бовуарова. Але тятива теж промахнулася. Вона з дзенькотом повернулася на місце, навіть не зачепивши руку Ґамаша.
— Ви хороший учитель, містере Крофт.
— Ви, напевне, дуже невибагливий. Подивіться, куди полетіла ваша стріла.
— Я її не бачу. Сподіваюся, вона не загубилася.
— Не загубилася. Вони ніколи не губляться. Я ще жодної не загубив.
— Місіс Крофт, — сказав Ґамаш, — ваша черга.
— Я краще не стрілятиму.
— Будь ласка, місіс Крофт.
Старший інспектор Ґамаш простягнув їй лук. Він був вдячний за можливість вистрілити з лука. Це наштовхнуло його на роздуми.
— Я давно не стріляла.
— Я розумію, — сказав Ґамаш. — Просто постарайтеся.
Сюзанна Крофт приготувалася до пострілу, установила стрілу, схопила тятиву й потягнула. Вона тягнула й тягнула, поки не заплакала й не впала в багно, переповнена емоціями, які не мали нічого спільного з тим, що вона не змогла вистрілити. Тієї ж миті Метью Крофт уже стояв біля неї на колінах і тримав її. Ґамаш швидко схопив Бовуара за руку й відвів убік на кілька кроків. Він заговорив наполегливим шепотом:
— Нам потрібно потрапити в той підвал. Я хочу, щоб ти запропонував їм угоду. Ми не повеземо Філіппа до відділку за умови, що вони прямо зараз відведуть нас до підвалу.
— Але нам треба поговорити з Філіппом.
— Я згоден, але ми не можемо зробити і те, і інше; а єдиний спосіб потрапити до підвалу — дати їм те, чого вони дійсно хочуть. Вони хочуть захистити свого сина. У нас немає змоги отримати все; я вважаю, це для нас найліпший варіант.
Бовуар обмірковував пропозицію, спостерігаючи за тим, як Крофт утішав свою дружину. Старший інспектор мав рацію. Філіпп, мабуть, зачекає. А те, що було в підвалі, навряд. Після тієї демонстрації було очевидно, що місіс Крофт знала, як поводитися з луком і стрілами, але вона ніколи не стріляла саме з того лука. Десь має бути інший, той, яким вона звикла користуватися. І той, яким міг користуватися Філіпп. Можливо, у підвалі. Його ніс уловив деревний дим, що виходив з димаря. Він сподівався, що ще не надто пізно.
Пітер і Клара вигулювали Люсі стежкою, що вела через ліс, розташований на іншому від їхнього будинку березі річки Белла-Белла. Перейшовши невеликий місток, вони відпустили Люсі. Вона пленталася далі, не виявляючи жодного інтересу до багатства нових ароматів. Дощ припинився, але густа трава й земля були вологими.
— Метеорологи кажуть, що має прояснитися, — сказав Пітер, штовхаючи ногою камінець.
— Так, — погодилася Клара, — але холоднішає. Наближаються сильні морози. Треба навести лад у саду. — Вона обхопила себе руками, відчуваючи озноб. — У мене до тебе запитання. Точніше, мені потрібна твоя порада. Пам’ятаєш, коли я підходила до Йоланди?
— Під час ланчу? Так. Навіщо ти це зробила?
— Ну, тому що вона була племінницею Джейн.
— Ні, справді. Навіщо?
«Чортів Пітер, — подумала Клара, — він насправді знає мене».
— Я хотіла бути люб’язною.
— Але ти знала, що станеться. Навіщо ти вирішила встрявати, коли знала, що людина зробить тобі боляче? Мене вбиває, коли я бачу, як ти це робиш, а ти робиш це постійно. Це схоже на якусь форму божевілля.
— Ти називаєш це божевіллям, а я називаю це оптимізмом.
— Хіба це оптимізм — очікувати, що люди зроблять таке, чого ніколи раніше не робили? Щоразу, коли ти наближаєшся до Йоланди, вона поводиться з тобою жахливо. Щоразу. І все ж ти продовжуєш це робити. Навіщо?
— До чого ти ведеш?
— Ти коли-небудь думала, що я відчуваю, спостерігаючи, як ти робиш це знову і знову, і не маючи змоги цьому зарадити, окрім як збирати уламки? Припини очікувати, що люди зміняться. Йоланда — жахлива, ненависна, дріб’язкова людинка. Прийми це й тримайся від неї подалі. А якщо ти вирішуєш ступити на її територію, будь готова до наслідків.
— Це несправедливо. Ти, здається, вважаєш мене ідіоткою, яка й гадки не мала, що могло статися. Я дуже добре усвідомлювала, чим усе закінчиться. І однаково зробила це. Тому що мені треба було дещо дізнатися.
— Що саме?
— Я мала почути сміх Андре.
— Його сміх? Навіщо?
