Пітер колись намалював Кларі досить чітку картину життя в інтернаті. І ось тепер вона бачила, як повільно-повільно повертається дверна ручка. І як повільно-повільно відчиняються двері до спальні хлопців, що не замикалася. І старшокласників, які навшпиньки прокрадаються в кімнату, аби ще більше їх перелякати. Пітер дізнався, що монстр, зрештою, був не під ліжком. Це розбивало серце Клари щоразу, коли вона думала про тих хлопчиків. Вона поглянула на Пітера й Бена і побачила двох дорослих чоловіків, сивих, з кучерявими головами. Вони нахилилися над столом так близько, що майже торкалися один одного. І їй захотілося кинутися туди й уберегти їх від усього поганого.
— Від Матвія, десята, тридцять шостий[73].
Клара знову повернулася до Ґамаша, який дивився на неї з такою ніжністю, що вона відчула себе вразливою і водночас захищеною. Двері спальні зачинилися.
— Перепрошую?
— Цитата з Біблії. Мій перший шеф, інспектор Комо, часто цитував її. Євангеліє від Матвія, глава десята, вірш тридцять шостий.
— Я б ніколи не змогла пробачити Тіммер Гедлі те, що вона зробила з Беном, — тихо промовила Клара.
— Але Пітер теж був там, — так само тихо сказав Ґамаш. — Його послали батьки.
— Це правда. Його мати теж не з простих, але він був краще підготовлений. І все одно це був кошмар. А потім були змії. Одного разу на канікулах Бен і Пітер грали в ковбоїв у підвалі, коли натрапили на зміїне гніздо. Бен сказав, що вони були всюди в підвалі. І миші теж. Але тут у всіх є миші. Не в усіх є змії.
— А змії ще там?
— Я не знаю. Щоразу, коли Клара заходила до будинку Тіммер, вона бачила змій, що згорнулися калачиком у темних кутах, повзали під стільцями, звисали з балок. Можливо, то була лише її уява. Чи ні. Зрештою, Клара відмовилася заходити в будинок і не була там всуціль до останніх тижнів життя Тіммер, коли були потрібні волонтери. І навіть тоді вона ходила тільки з Пітером і ніколи не заходила до ванної кімнати. Вона знала, що змії скрутилися за запотілим бачком для унітазу. І ніколи, ніколи не спускалася в підвал. Ніколи близько не наближалася до тих дверей з кухні, біля яких вона чула ковзання, спорсання, відчувала запах болота.
Клара налила собі віскі, і вони вдвох дивилися у вікно на вікторіанські башти, що виднілися над деревами на пагорбі.
— А втім, Тіммер і Джейн були найкращими друзями, — сказав Ґамаш.
— Правда. Але ж Джейн ладнала з усіма.
— Окрім своєї племінниці Йоланди.
— Це нічого не доводить. Із Йоландою не ладнає навіть сама Йоланда.
— Ви не знаєте, чому Джейн нікого не випускала за межі кухні?
— Гадки не маю, — відповіла Клара, — але вона запросила нас на коктейль у свою вітальню після вернісажу в мистецькій галереї Вільямсбурга, щоб відсвяткувати прийняття «Ярмаркового дня».
— Коли вона це зробила? — запитав Ґамаш, нахилившись вперед.
— У п’ятницю, за обідом, після того як почула, що її картину погодили.
— Зачекайте хвилинку, — сказав Ґамаш, спираючись ліктями на стіл, ніби готуючись переповзти через нього й залізти їй у голову. — Ви хочете сказати, що в п’ятницю, перед смертю, вона запросила всіх на вечірку до себе додому? Уперше в житті?
— Так. Ми були на обідах і вечірках у неї вдома тисячі разів, але завжди на кухні. Цього разу вона уточнила, що запрошує нас до вітальні. Це важливо?
— Не знаю. Коли відкривається виставка?
— За два тижні.
Вони сиділи мовчки, думаючи про виставку. Потім Клара звернула увагу на час.
— Мені треба йти. Люди прийдуть на обід.
Він підвівся разом із нею. Вона усміхнулася йому.
— Дякую, що знайшли скрадок.
Ґамаш злегка вклонився їй і дивився, як вона пробирається між столиками, киваючи й махаючи людям, доки не дійшла до Пітера й Бена. Вона поцілувала Пітера в маківку. Обидва чоловіки, мов за командою, піднялися, і всі троє вийшли з бістро, наче одна родина.
Ґамаш узяв зі столу «Мисливську енциклопедію для хлопчиків» і перегорнув обкладинку. Усередині крупними, округлими літерами, ще не сформованим почерком було надряпано: «Б. Маленфан».
Коли Ґамаш повернувся до готелю, він застав Олів’є та Ґабрі за підготовкою до спільного обіду в Морров.
— У духовці є пиріг вівчаря[74] для вас, якщо захочете, — кинув Ґабрі, коли вони виходили.
Піднявшись нагору, Ґамаш постукав у двері агента Ніколь і запропонував зустрітися внизу за двадцять хвилин, щоб продовжити ранкову розмову. Ніколь погодилася.
Ґамаш сказав, що вони поїдять у готелі, тож можна бути в повсякденному одязі. Вона кивнула, подякувала йому, зачинила двері й повернулася до того, що робила останні пів години, відчайдушно намагаючись вирішити, що вдягнути. Котре з убрань, позичених у сестри Анжеліни, було ідеальним? Котре з них свідчило про розум, про силу, котре не дозволяло зневажати майбутнього старшого інспектора? Котре з них говорило: «Уподобай мене!»? Котре підходило?
