Ґамаш піднявся на наступний поверх до своєї кімнати, відчинив двері й відчув, що його тягне до мідного ліжка, застеленого чистою білою ковдрою, з білими пуховими подушками. Він волів одного: зануритися в нього, заплющити очі й швидко та глибоко заснути. Зайвих меблів у кімнаті не було — заспокійливі білі стіни, комод із темно-вишневого дерева. На одній зі стін висів старий портрет олією. На дерев’яній підлозі лежав вицвілий, усіма улюблений східний килимок. Це була спокійна, приваблива кімната — Ґамаш майже піддався її затишку. Вагаючись, він зупинився посеред номера, а потім рішуче попрямував до ванної кімнати. Душ збадьорив його, і, переодягнувшись у повсякденний одяг, він зателефонував Рейн-Марі, зібрав свої нотатки й за двадцять хвилин повернувся до вітальні.
За пів години спустилася Іветт Ніколь. Вона вирішила вдягнути вбрання, що мало свідчити про силу. Коли вона увійшла, Ґамаш не відривав очей від своїх нотаток.
— У нас проблема, — Ґамаш опустив свій блокнот і подивився на Ніколь, яка сиділа навпроти нього, схрестивши ноги й руки. Уособлення страждань Христа на його шляху до Голгофи. — Власне, це у вас проблема. Але вона стає моєю, бо впливає на це розслідування.
— Справді, сер? І що б це могло бути?
— Ви дуже кмітлива, агенте.
— І це якась проблема?
— Ні. Не якась, а реальна. Ви самовдоволена й ви зарозуміла.
Ці вимовлені м’яким тоном слова вразили її гірше за напад. Ніхто раніше не наважувався так з нею розмовляти.
— Я почав з того, що згадав ваш гострий розум. Ви показали прекрасне дедуктивне мислення на сьогоднішній зустрічі.
Ніколь випросталася, заспокоєна, але насторожена.
— Але одного гострого розуму замало, — продовжував Ґамаш. Ним треба користуватися. А ви цього не робите. Ви дивитеся, утім, не бачите. Ви чуєте, та не слухаєте.
Ніколь була майже впевнена, що бачила подібний вислів на кавовій чашці в дорожньому відділку поліції. Бідолашний Ґамаш жив філософією, що вміщалася на горнятку.
— Я дивлюся і слухаю досить добре, щоб розкрити справу.
— Можливо. Побачимо. Як я вже казав, то була гарна робота, і ваш мозок чудово працює. Проте дечого бракує. Напевне, ви це відчуваєте. Вам ніколи не здається, ніби ви загубилися, ніби люди розмовляють іноземною мовою, ніби те, що відбувається, іншим зрозуміло, а вам ні?
Ніколь сподівалася, що обличчя не видало її: вона була шокована. Як він дізнався?
— Я єдиного не збагну, сер: як ви можете вичитувати мені за розкриття справи?
— Вам бракує дисципліни, — він наполегливо намагався змусити її зрозуміти, до чого він веде. — Наприклад, перед тим як ми зайшли до будинку Крофта, що я сказав?
— Я не пам’ятаю.
У глибині душі вона почала усвідомлювати, що дійсно може потрапити в халепу.
— Я велів вам слухати й мовчати. І все ж ви заговорили з місіс Крофт, коли вона прийшла на кухню.
— Ну, хтось же повинен був поставитися до неї по-доброму. Ви звинуватили мене в недоброзичливості, але це неправда.
— Я добра.
— І це все через бажання довести свою доброту? Це розслідування вбивства. Ви маєте робите те, що вам кажуть. Не може існувати один набір правил для вас, а для всіх інших — інший. Зрозуміло? Якщо вам кажуть сидіти тихо й робити нотатки, ви так і робите.
Останні кілька слів були сказані повільно, чітко, холодно. Йому було цікаво, чи усвідомлює вона, що є неабиякою маніпулянткою. Він сумнівався в цьому.
— Сьогодні вранці я назвав вам три з чотирьох речень, здатних привести нас до мудрості.
— Сьогодні вранці ви назвали мені всі чотири.
Ніколь серйозно засумнівалася в його здоровому глузді. Він дивився на неї суворо, без гніву, але явно без теплоти.
— Повторіть їх для мене, будь ласка.
— «Я не знаю». «Мені потрібна допомога». «Вибачте». «Я не пам’ятаю».
— «Я не пам’ятаю»? Звідки ви це взяли?
— Почула від вас сьогодні вранці. Ви сказали: «Я не пам’ятаю».
— Ви цілком серйозно кажете мені, ніби думали, що «Я не пам’ятаю» може бути життєвим уроком? Я, очевидно, мав на увазі, що забув останнє речення. Так, я певний, що сказав: «Я не пам’ятаю». Але згадайте контекст. Це ідеальний приклад того, що не так з вашим чудовим мозком. Ви ним не користуєтеся. Ви не думаєте. Не досить просто чути слова.
«Ось воно, — подумала Ніколь, — бла-бла-бла. Ви маєте слухати».
— Ви маєте слухати. Слова не просто падають у якийсь порожній контейнер, щоб потім повторитися відлунням. Коли місіс Крофт сказала, що в підвалі нічого немає, ви помітили, як вона це говорила, інтонацію,
— Це моє перше розслідування, — з тріумфом сказала Ніколь.
— А чому, як ви гадаєте, я сказав вам просто слухати й робити нотатки? Тому що у вас немає досвіду. Можете здогадатися, яке останнє речення?
Ніколь тепер зовсім замкнулася.
— «Я помилився».
