Клара втупилася в ліс за тим місцем, де було вбито Джейн. Ґамаш відчував, що починає дратуватися. Звісно, вона все бачила. Чи то була галюцинація? Сонце відкидало довгі тіні й дивне світло, яке раптом затрималося на узліссі, і тоді вона побачила.
— Прохід через ліс, он там. Ви про нього?
— Це оленяча стежка, — сказав Ґамаш, потихеньку відповзаючи від краю і тягнучись назад до стовбура дерева. — Їх торують олені рік за роком. Вони як потяги у Швейцарії. Дуже передбачувані. Завжди користуються тим самим шляхом, з покоління в покоління. Ось чому тут був побудований скрадок. — Він майже забув про паніку. — Щоб сховавшись на відстані вистрілу, вичікувати на оленів, які ходять стежкою. Але стежка ця майже невидима. У нас досвідчені слідчі, вони обшукували вчора всю територію, і жоден з них її не помітив. Ніхто не зрозумів, що є вузенька стежка через ліс. І я теж. Ви б мали знати про неї.
— Я знала, що вона є, але геть забула, — сказала Клара. Пітер приводив мене сюди дуже давно. Аж до цієї засідки. Але ви маєте рацію. Тільки місцеві знають, що саме тут можна знайти оленів. Убивця Джейн застрелив її звідси?
— Ні, скрадком не користуються вже багато років. Я приведу сюди Бовуара, хай перевірить, але я впевнений. Убивця застрелив її з лісу. Він був там або тому, що чекав оленя…
— Або він був там і чекав на Джейн. Звідси неймовірний краєвид. — Клара повернулася спиною до оленячої стежки й подивилася в протилежному напрямку. — Звідси видно дім Тіммер.
Ґамаш, здивований зміною теми, теж повернувся, повільно й обережно. Звісно, там був шиферний дах старого вікторіанського будинку. Міцний і по-своєму гарний, з червоними кам’яними стінами й величезними вікнами.
— Жах. — Клара здригнулася і попрямувала до сходів. — Жахливе місце. І якщо вам цікаво, — вона повернулася, щоб спуститися вниз, і подивилася на Ґамаша, її обличчя тепер сховалося в темряві, — я зрозуміла, про що ви говорили. Хто б не вбив Джейн, він був місцевим. Але це ще не все.
— «Якщо зробив це — не зробив, Бо більший маю»[70], — процитував Ґамаш. — Джон Донн[71], — пояснив він, відчуваючи легке запаморочення від думки, що нарешті в безпеці.
Клара вже по пояс просунулася вниз через діру в підлозі.
— Я пам’ятаю, ще зі школи. Чесно кажучи, поезія Рут Зардо швидше спадає на думку:
Я триматиму все в собі;все гниле і зіпсоване; втім, насправді я добра людина, ніжна і віддана. «Геть з дороги, ти сучий сину!» Ой-ой, вибачте…
— Рут Зардо, ви сказали? — перепитав приголомшений Ґамаш.
Клара щойно процитувала один із його улюблених віршів. Тепер він опустився на коліна і продовжив його:
Це просто скочило з язика, вирвалося, ястаратимуся, побачите, я старатимуся. Ви не змуситемене нічого казати. Я просто піду якнайдалі, де ваммене ніколи не віднайти, не скривдити і не змуситиговорити.
— Хочете сказати, що це написала Рут Зардо? Зачекайте хвилинку…
Він згадав нотаріальну контору вранці і свій дискомфорт, коли почув імена виконавців заповіту Джейн. Рут Зардо, уроджена Кемп. Рут Зардо, лауреат премії генерал-губернатора, поетеса Рут Кемп? Обдарована письменниця, яка визначила велику канадську двозначність доброти і гніву? Яка озвучила невимовне? Рут Зардо.
— Чому саме цей вірш Зардо нагадує вам про те, що ми бачимо?
— Тому що, наскільки я знаю, у Трьох Соснах мешкають добрі люди. Але ця оленяча стежка наводить на думку, що один із нас гнилий. Той, хто стріляв у Джейн, знав, що цілився в людину, і хотів, щоб це сприймали як нещасний випадок на полюванні, ніби хтось чекав на оленя, який спуститься стежкою, і випадково застрелив Джейн. Але проблема в тому, що з луком і стрілами треба бути дуже близько. Досить близько, щоб бачити, у що цілишся.
Ґамаш кивнув. Він зрештою зрозумів. Іронія долі була в тому, що така чітка картина раптом відкрилася зі скрадка.
Повернувшись до бістро, Ґамаш замовив гарячого сидру й пішов мити руки. Підставив замерзлі руки під теплу воду й повибирав шматочки кори з подряпин. А потім приєднався до Клари, сівши поряд у крісло біля каміна. Вона потягувала пиво й гортала «Мисливську енциклопедію для хлопчиків». Клара поклала книгу назад на стіл і підсунулася до Ґамаша.
— Дуже розумно з вашого боку. Я зовсім забула про засідки, стежки і таке інше.
Ґамаш обхопив руками кухоль з гарячим ароматним сидром і чекав. Він відчував, що їй потрібно поговорити. Після невимушеної хвилини мовчання вона кивнула в бік зали бістро.
— Пітер там із Беном. Я не впевнена, що він навіть знає, що я не вдома.
Ґамаш озирнувся. Пітер розмовляв з офіціанткою, а Бен дивився в їхній бік. Але не на них. Він дивився на Клару. Зустрівшись очима з Ґамашем, він швидко перевів погляд на Пітера.
— Мені треба вам дещо сказати, — мовила Клара.
— Сподіваюся, це не прогноз погоди, — усміхнувся Ґамаш.
Клара мала збентежений вигляд.
— Продовжуйте, — заохотив він. — Щось пов’язане зі скрадком чи оленячою стежкою?
— Ні, це мені треба ще трохи обміркувати. Там було досить тривожно, а в мене зазвичай навіть голова не паморочиться.
