Знак Афіни полностью

— Гаразд-гаразд. Але Архімед був на зовсім іншому рівні. На що тільки не були здатні його сфери... але ніхто напевне не знає...

Раптом у Лео з’явилась настільки шалена ідея, що в його ніздрях спалахнув вогонь. Він якомога швидше намагався його потушити. Ох, оце було б принизливо.

Лео кинувся до полиць і оглянув позначки на шкіряних чохлах.

— О, боги. Це воно!

Він обережно витягнув один із сувоїв. Лео важко було назвати знавцем давньогрецької, але напис на чохлі безперечно говорив: «Про будування сфер».

— Народе, це ж втрачена книга! — Його руки тремтіли. — Архімед описав у ній свої методи конструювання, але всі копії були втрачені ще за античних часів. Якщо я зможу це перекласти...

Можливості відкрились би безмежні. Лео раптом почав зовсім інакше дивитись на цей похід. Він мусив безпечно винести звідси ці сфери та сувої. Мусив захистити їх, поки не повернеться у Дев’ятий бункер, де зможе їх вивчити належним чином.

— Таємниці Архімеда, — пробурмотів він. — Народе, це значніше навіть за Дедалів ноутбук. Ці таємниці можуть урятувати табір від нападу римлян. Можуть навіть дати нам перевагу в битві проти Геї та велетнів!

Хейзел і Френк скептично поглянули одне на одного.

— Гаразд, — промовила Хейзел. — Ми тут не за сувоєм, але гадаю, можна взяти його з собою.

— Якщо авжеж, — додав Френк, — ти не проти поділитись цими таємницями з нами, тупими нехитромудрими римлянами?

— Що? — Лео розгублено витріщився на друга. — Ні. Слухайте, я не це мав на увазі... А, не зважайте. Головне — це чудові новини!

Уперше за тривалий час Лео справді вірив у світле майбутнє.

Звісно, тієї самої миті все пішло шкереберть.

На столі біля Хейзел та Френка заклацала та задзижчала одна зі сфер, зсередини неї висунулася низка тонких ніжок. Куля підвелась і з її вершини вилетіло два бронзові кабелі, що вдарили Хейзел та Френка, наче електрошокер, — напівбоги попадали на підлогу.

Лео кинувся на допомогу, але два броньовані манекени (які ну ніяк не могли рухатись!) раптом зарухались. Здійнявши мечі, вони покрокували до Лео.

Той, що стояв ліворуч, повернув свій зігнутий шолом у формі вовчої голови. Попри те, що у нього не було ані обличчя, ані рота, із забрала пролунав знайомий загробний голос:

— Тобі не втекти від нас, Лео Вальдезе! Ми не любимо захоплювати машини, і все ж вони кращі за туристів. Ти не залишиш це місце живим.

В одному Лео був згодний з Немезидою: удача таки була шахрайством. Принаймні коли йшлося про його удачу.

Минулої зими він із жахом спостерігав за родиною циклопів, які мали намір підсмажити Джейсона та Пайпер у гострому соусі. Йому вдалось перехитрити ворогів та врятувати друзів самотужки, але тоді, принаймні, був час, щоб щось придумати.

Цього разу бракувало навіть часу. Хейзел та Френка нокаутували щупальці одержимої футуристичної кулі для боулінгу, а його ось-ось мали вбити два обладунки у кепському настрої.

Лео не міг підсмажити їх вогнем. Це жодним чином не зашкодило б броні. До того ж Хейзел та Френк були занадто близько. Він не хотів їх обпалити або випадково зачепити дерев’яну скіпку, що мала владу над Френковим життям.

Праворуч від Лео затріщав дротяною шиєю другий обладунок із шоломом у формі левової голови, та звернув свої неіснуючі очі на все ще непритомних Хейзел та Френка.

— Напівбог та напівбогиня, — промовив Левова Голова. — Ці згодяться, якщо решта помре.

Порожній шолом знову повернувся до Лео.

— А ти нам не потрібен, Лео Вальдезе!

— Гей, ну ви що! — Лео намагався якомога чаруюче усміхнутись. — Лео Вальдез завжди потрібен!

Він розкинув руки в боки, сподіваючись, що виглядає впевненим та важливим, а не наляканим і доведеним до розпачу. Може, ще не запізно написати «КОМАНДА ЛЕО» на футболці?

На жаль, обладунки піддавались впливу не так легко, як фан-клуб Нарциса.

Вовкоголовий шолом заричав:

— Я був у твоїй голові, Лео. Я допоміг тобі розпочати війну.

Усмішка Лео згаснула. Він зробив крок назад.

— Це був ти?

Ось чому туристи бентежили його з першої ж миті, а цей голос здавався таким знайомим. Він чув цей голос у голові.

— Ти змусив мене вистрелити з балісти! — випалив Лео. — Це по-твоєму «допоміг»?

— Я знаю всі твої думки! — промовив Вовча Голова. — Знаю межу твоїх можливостей. Ти слабкий та самотній. Цього разу друзі тебе не захистять. А без них ти мене не здолаєш. Я присягнувся більше не оволодівати твоїм тілом, але вбити тебе я досі в змозі.

Броньовані чуваки покрокували вперед. Вістря їхніх мечей вже нависали за кілька дюймів над обличчям Лео.

Несподівано страх відступив. Лео охопив шалений гнів. Цей ейдолон у вовчому шоломі принизив його, маніпулював його розумом, змусив атакувати Новий Рим, наразив на небезпеку друзів та ледве не зірвав усі їхні плани.

Лео поглянув на нерухомі сфери на столиках, на свій пояс, на комірку в кінці кімнати. І тоді в його голові народилась операція «Купа Мотлоху».

— По-перше, ти не знаєш моїх думок, — сказав він Вовчій Голові. — По-друге, бувай.