Арахна залементувала та завертілась. З її прядильного органу вилетіла шовкова нитка і причепилась до одного з гобеленів на дальній стіні. Арахна смикнула черевом і зірвала свій витвір мистецтва. Вона продовжила кататися підлогою, безладно стріляючи павутиною, скидаючи жаровні з чарівним вогнем та відриваючи плитку від підлоги. Кімната затряслась. Гобелени зайнялись вогнем.
Припини! — Аннабет шкутильгаючи намагалась ухилятись від павутини. — Ти обвалиш усю печеру та вб’єш нас обох!
— Це краще, ніж дивитись на твою перемогу! — заволала Арахна. — Діти мої! Допоможіть мені!
О, цього тільки бракувало! Аннабет сподівалась, що чарівна аура статуї триматиме маленьких павучків подалі, але Арахна продовжувала галасувати, благаючи їх про допомогу. Аннабет замислилася над тим, щоб вбити павучиху, аби та припинила волати. Було б так легко скористатись кинджалом зараз, проте дівчина не могла наважитись убити чудовисько, коли воно беззахисне, навіть Арахну. До того ж, удар крізь плетений шовк міг ослабити пастку, а якщо б це сталось — хтозна, чи зможе Аннабет добити Арахну, перш ніж та звільниться.
Усі ці ідеї спали на думку занадто пізно. Павуки вже повзли юрбою до кімнати. Статуя Афіни засяяла яскравіше. Маленькі повзучі жахіття, без сумнівів, не хотіли наближатись, проте все ж повільно просувались уперед, наче збираючись з силами, бо їхня матір з криками благала про допомогу. Аннабет розуміла, що врешті-решт усі вони ринуть всередину та подолають її чисельністю.
— Арахно, припини! — крикнула вона. — Я...
Якимсь чином Арахна повернулась у своїй пастці та націлила своє черево на голос 'Аннабет. Нитки шовку вдарили дівчину у груди з силою боксера важкої ваги.
Аннабет впала. У нозі спалахнув біль. Дівчина почала шалено різати кинджалом павутиння, в той час як Арахна тягнула її до свого волохатого черева.
Аннабет удалось розрізати нитку і відповзти геть, але маленькі павуки вже оточили її.
Дівчина зрозуміла, що всіх її зусиль виявилось замало. Їй не судилось вибратися звідси. Діти Арахни незабаром вб’ють її біля підніжжя статуї матері.
«Персі, — подумала вона. — Пробач».
Тієї миті кімната застогнала — і стеля вибухнула у вогні.
На долю Аннабет випало чимало дивних речей, але дощ з автівок вона бачила вперше.
Коли дах обвалився, дівчину осліпило сонячним світлом. Вона мигцем побачила «Арго II», що ширяв у небі. Корабель певно вистрелив з балісти та продірявив землю просто під собою.
Униз полетіли величезні уламки асфальту, не менші за гаражні двері, та шість чи сім італійських автівок. Одна звалилась на Афіну Парфенос, але сяюча аура статуї спрацювала як силовий бар’єр, тому автівка відскочила геть. На жаль, у напрямку Аннабет.
Дівчина відстрибнула вбік і підвернула свою ушкоджену ногу. Вона ледве не знепритомніла від хвилі шаленого білю. Наступної миті Аннабет перевернулась на спину і побачила, як «Фіат 500» обрушився на Арахну у шовковій пастці, продавив підлогу та зник разом із китайськими павучниками.
Падаючи у прірву, Арахна здійняла такий виск, що могла б заглушити товарний потяг на перехресті шляхів, але її голос швидко стихнув. Усюди навколо Аннабет продовжували падати уламки і залишати у підлозі дірки.
Афіна Парфенос залишилась неушкодженою, хоча мармур під її п’єдесталом укрився розколинами. Аннабет була з ніг до голови у павутинні. Вона почала тягнути за нитки, що висіли на ній, наче на маріонетці. Дивовижним чином жодний з уламків не впав на неї. Хотілось вірити, що її захистила статуя, хоча Аннабет підозрювала — це звичайне везіння.
Армія павуків зникла. Вони або втекли назад у пітьму, або звалились у прірву. Сонячне світло заливало печеру. Гобелени Арахни на стінах почали розсипатися на пил. Аннабет боляче було дивитись на це — особливо на гобелен, що зображував її з Персі.
Проте усе це стало несуттєвим, коли згори пролунав голос її хлопця:
— Аннабет!
— Тут! — схлипнула вона.
З одним відчайдушним криком її наче залишили всі страхи. «Арго II» опускався. Вона побачила Персі, який перехилився через борт. Його усмішка була кращою за будь-які гобелени.
Кімната продовжувала трястись, але Аннабет удалося підвестися. Підлога під нею поки що була стабільною. Її рюкзак опинився невідомо де, разом із Дедаловим ноутбуком. Бронзовий кинджал, який вона не полишала із семи років, теж зник — швидше за все впав у яму Але Аннабет було байдуже. Вона вижила.
Дівчина обережно наблизилась до краю діри, що залишив «Фіат». Зазубрені скелясті стіни круто опускались у темряву — настільки далеко, наскільки бачили очі. Тут і там стирчали невеличкі виступи, але на них не було нічого, окрім ниток павутини, що звисали, наче новорічна мішура.
Цікаво, чи Арахна казала правду про ущелину? Чи впала павучиха у Тартар? Аннабет намагалася відчути задоволення від цієї думки, але натомість її охопив сум. Арахна дійсно створювала прекрасні речі. Вона страждала тисячоліттями, а тепер навіть її останні гобелени розсипались. Після усього цього, падіння у Тартар здавалось занадто жорстоким кінцем.
