Знак Афіни полностью

— Це несуттєво, — перервала Аннабет. — Головне — що нам важко буде пояснити римлянам правду. Навіть якщо вони повірять...

— Ти маєш рацію. — Джейсон нахилився вперед. — Треба продовжити подорож. Щойно ми здолаємо Атлантику, ми опинимося в безпеці... принаймні від легіону.

Його голос здавався таким пригніченим, що Пайпер не знала: жаліти його чи ображатися.

— Звідки тобі знати? — поцікавилася вона. — Чому б їм не вирушити за нами?

Він похитав головою.

— Ти чула, що казала Рейна про античні землі. Вони занадто небезпечні. Римським напівбогам заборонялося вирушати туди протягом багатьох поколінь. Навіть Октавіан не зможе обійти цей закон.

Френк проковтнув шматок буріто з таким зусиллям, наче той став у його роті картонним.

— Отже, якщо ми вирушимо туди...

— Станемо подвійними зрадниками, — підтвердив його здогадку Джейсон. — Кожний римський напівбог матиме право вбити нас, тільки-но побачить. Але про це не варто хвилюватись — якщо перетнемо Атлантику, вони припинять нас переслідувати. Вирішать, що ми помремо в Середземному морі — у Mare Nostrum.

Персі тикнув у бік Джейсона шматком піци.

— Ви, пане, просто сонячний промінчик у темряві.

Джейсон нічого не відповів. Решта напівбогів утупила очі у свої тарілки, окрім Персі, який продовжив ласувати піцою.

«Куди йому вміщається уся ця їжа? — подумала Пайпер. — Хлопчина їсть наче сатир».

— Отже, нумо складати план, — запропонував Персі. — Подбаємо про те, щоб не померти. Пан Д.... Бахус... Гм, мені що тепер потрібно називати його паном Б.? Одне слово, він згадував про двох близнюків з пророцтва Елли. Про двох велетнів. От і, е-е, щось на «Ф»?

— Ефіальт, — промовив Джейсон.

— Велетні-близнюки, як у видінні Пайпер... — Аннабет провела пальцем по краях чашки. — Я пам’ятаю історію про велетнів-близнюків. Вони намагались дістатися Олімпу, складаючи гори одна на одну.

Френк ледве не вдавився.

— Неймовірно, — сказав він. — Велетні здатні рухати гори, як будівельні блоки! Ви кажете, Бахус убив цих хлопців шишкою на палиці?

— Щось таке, — промовив Персі. — Сумніваюся, що слід сподіватись на його допомогу цього разу. Він хотів підношення і досить чітко дав зрозуміти, що воно нам не до снаги.

За столом запанувала тиша. Пайпер чула, як тренер Хедж на палубі співає пісню «Піднімай вітрила», от тільки він не знав більшості слів і бурмотів замість них: «Бла-бла-дам-ді-дам».

Пайпер не могла позбутися відчуття, що Бахус мусить їм допомогти. Велетні-близнюки були в Римі. Вони тримали у себе щось потрібне напівбогам — щось у бронзовому глеку. Що б це не було, вона відчувала, що лише з його допомогою можна зачинити Браму Смерті — ключ до смерті вічної. А ще вона знала, що їм нізащо не здолати велетнів без допомоги Бахуса. І якщо цього не зробити за п’ять днів, Рим знищать, а брат Хейзел, Ніко, помре.

З іншого боку, якщо видіння про Бахуса, який пропонує їй дар, було фальшивкою, можливо, і решта не обов’язково здійсниться — особливо те, де вона, Персі та Джейсон тонуть. Можливо, видіння просто символічні.

«Кров напівбогині, — говорила Гея, — і кров напівбога. Пайпер, люба, обери героя, який помре з тобою».

— Їй потрібні тільки двоє з нас, — пробурмотіла Пайпер.

Усі поглянули на неї.

Пайпер ненавиділа опинятися в центрі уваги. Можливо, для дитини Афродіти це було дивним, але вона багато років дивилась, як доводиться ладнати зі славою її батькові-актору. Вона пригадала, як Афродіта визнала її на вогнищі перед цілим табором, перетворивши на королеву краси. Це була найбільш ніякова мить у її житті. Навіть тут, в оточенні лише шістьох напівбогів, вона почувалася беззахисною.

«Вони мої друзі, — сказала вона подумки. — Усе гаразд».

Але у неї було дивне відчуття... наче на неї дивилося більше, ніж шість пар очей.

— Сьогодні на шосе, — промовила вона, — Гея сказала, що їй потрібна кров тільки двох напівбогів — дівчини і хлопця. Вона... вона наказала мені обрати, кому з вас, хлопців, померти.

Джейсон стиснув її долоню.

— Але жоден з нас не помер. Ти нас урятувала.

— Знаю. Просто... навіщо їй це потрібно?

— О... — Персі опустив свій третій шматок піци.

Він оперся на спинку стільця й утупив очі в порожнечу, наче наслідки кінського копняку по голові почали даватися в знаки тільки зараз.

— Персі? — Аннабет стиснула його руку.

— А, кепсько, — пробурмотів він. — Кепсько. Кепсько.

Він поглянув на Френка і Хейзел, які сиділи навпроти нього.

— Пам’ятаєте Полібота?

— Велетень, який вдерся в Табір Юпітера, — промовила Хейзел. — Анти-Посейдон, якому ти проломив голову статуєю Терміна. Звісно, пам’ятаємо.

— Мені наснилося... — промовив Персі. — Коли ми летіли на Аляску. Полібот розмовляв із горгонами, і він сказав... сказав, що хоче мене ув’язнити, а не вбити. Сказав: «Хочу, щоб він у кайданах лежав біля моїх ніг, щоб я міг його вбити, коли настане час. Його кров омиє скелі Олімпу й пробудить Матір Землю!»

Пайпер подумала, чи не зламалась система терморегулювання в кімнаті, бо вона раптом уся затремтіла. Те саме вона відчувала на шосе біля Топеки.