— В... вибач. — Френк здавався таким наляканим і присоромленим, що Лео важко було продовжувати на нього сердитися. — Я просто... що сталося?
— Хитрі чари, — відповів Лео. — Навколо нас тонкий шар кисню, як додаткова шкіра. Напевно зі здібністю самовідновлюватись. Так ми дихаємо і залишаємося сухими. Кисень забезпечив вогонь пальним... але я ледве не задихнувся від вогню.
— Мені дуже... — Френк важко глитнув. — Мені дуже не подобається цей твій виклик вогню.
Він знову почав зливатися зі стіною.
Лео не хотів сміятись, але не втримався.
— Старий, я не збираюсь на тебе нападати.
— Вогонь, — повторив Френк, наче одне це слово все пояснювало.
Лео пригадав слова Хейзел — вогонь змушував Френка нервуватись. Він уже бачив збентеженість на Френковому обличчі раніше, але не сприймав це серйозно. Френк здавався значно сильнішим і небезпечнішим за Лео.
Тільки тепер Лео спало на думку, що можливо Френк мав погані спогади, пов’язані з вогнем. У нього й самого мама загинула в машинному цеху під час пожежі, а Лео звинуватили в її смерті. Усе дитинство його називали виродком та палієм, бо завжди, коли він злився, речі навколо спалахували.
— Вибач, що засміявся, — промовив він, і це було щиро. — Моя мама загинула в пожежі. Я розумію страх вогню. З тобою, е-е... з тобою сталося щось схоже?
Френк вочевидь зважував, скільки може розповісти.
— Мій дім... бабусин дім. Він згорів. Але це не все... — Він утупив очі в морських їжаків на підлозі. — Аннабет сказала, що я можу довіряти команді. Навіть тобі.
— Га? Навіть мені? — (Цікаво, як вони дійшли до цього у своїй бесіді?) — Овва, висока похвала.
— Моя слабкість... — промовив Френк, так наче слова різали йому рота, — у мене є шматок дерева...
Мушляні двері відкотилися.
Лео озирнувся і зустрівся обличчям з Людиною-Лімською-Квасолею, який узагалі-το виявився зовсім не людиною. Тепер, коли Лео чітко його бачив, то був певен, що ніколи в житті не зустрічав істот химерніших (а це багато про що свідчило).
Вище пояса Лімська Квасоля був більш-менш людиною — худорлявий чувак, у якого на ремені висів кинджал, а на оголених грудях був закріплений пасок із морських мушель, схожий на патронташ. У нього була зелена шкіра, кошлата брунатна борода та довге волосся, стягнуте у хвіст хусткою з морських водоростей. З його голови, наче роги, стирчали клішні, що хаотично клацали та обертались.
Лео вирішив, що чолов’яга не дуже схожий на Хірона. Він більше походив на типа з маминих плакатів, що висіли в неї на роботі, — того мексиканського бандита Панчо Вілью, от тільки з мушлями та клішнями-рогами.
Нижче пояса все було складніше. Світло-блакитні передні ноги нагадували конячі, як у кентавра, але задня частина тіла коня перетворювалася на довгий риб’ячий хвіст приблизно в десять футів завдовжки з V-подібним плавцем веселкового забарвлення.
Тепер Лео зрозумів, що мав на увазі Френк, говорячи «рибо-коне-хлопці».
— Я — Бітос, — промовив зелений чоловік. — Я допитаю Френка Чжана.
Його голос був спокійним та непохитним, таким, що не терпів жодних заперечень.
— Навіщо ви нас ув’язнили? — наполегливо запитав Лео. — Де Хейзел?
Бітос звузив очі. Його вираз обличчя наче промовляв: «Це крихітне створіння щойно зі мною заговорило?»
— Ти, Лео Вальдез, підеш із моїм братом.
— Твоїм братом?
Лео усвідомив, що позаду Бітоса маячила ще одна постать, значно більша, її тінь була настільки широка, що вкривала весь вихід з печери.
— Так, — промовив Бітос із сухою посмішкою. — Намагайся не розлютити Афроса.
Афрос походив на свого брата, але мав блакитні очі та був набагато більшим. У нього були прес і руки, як в Арнольда в ролі Термінатора, та квадратна бича голова. На його спині висів величезний меч, не менший, ніж у Конана-варвара. Навіть його волосся займало купу простору: масивна куля темно-синіх кучерів, настільки густих, що його клішні-роги тонули в них, безуспішно намагаючись випливти на поверхню.
— Тебе тому назвали Афросом? — поцікавився Лео, поки вони парили по тунелю з печери. — Через зачіску афро?
Афрос насупив брови.
— Що ти маєш на увазі?
— Нічого, — швидко відповів Лео. Принаймні він тепер не сплутає одного рибо-чувака з іншим. — То хто ви такі?
— Іхтіокентаври, — промовив Афрос, наче давно втомився відповідати на це запитання.
— Е-е, «ах ти» що?
— Рибо-кентаври. Ми єдинокровні брати Хірона.
— О, він мій друг!
Афрос зіщулив очі.
— Та, хто кличе себе Хейзел, сказала те саме, але ми з’ясуємо, чи це правда. Ходімо.
Лео не подобалось, як прозвучало це «з’ясуємо». На думку спадали диби для катування та розпечені кочерги.
Він пішов за рибо-кентавром крізь зарості водоростей. Лео міг би кинутись убік і легко сховатися серед рослин, але не намагався. Афрос, без сумнівів, пересувався у воді значно швидше за нього, до того ж міг зняти чари, що давали змогу Лео рухатись і дихати. Байдуже, усередині чи назовні печери, — Лео однаково перебував у полоні.
А ще він гадки не мав, де саме знаходиться.
