— З кораблем усе гаразд?
— Пошкоджений, але не критично. Сколопендра відступила після того, як ти підпалив їй пащу. Чудова робота.
— Дякую. Сколопендра? Уперше чую.
— Можеш вважати себе щасливчиком. Огидні створіння. Кето напевно дуже вас ненавидить. Хай там як, ми звільнили тебе та двох інших зі щупальців чудовиська, коли воно почало відступати на дно. Ваші друзі залишалися на поверхні, шукали вас, але ми затьмарили їхній зір. Ми мусили запевнитись, що ви не становите загрози. Інакше довелося б вжити заходів.
Лео важко глитнув. Чогось він сумнівався, що «вжити заходів» означає випекти додаткову порцію тістечок. І якщо ці хлопці настільки могутні, що здатні приховати цілий табір від Персі з усіма його посейдонськими водними силами, то сваритися з ними безперечно не варто.
— Отже, ми можемо піти?
— Незабаром, — пообіцяв Афрос. — Мені потрібно поговорити з Бітосом. Коли він закінчить бесіду з твоїм другом Генком...
— Френком.
— Френком. Коли вони закінчать, ми відрядимо вас назад на корабель. І у нас, можливо, є для вас деякі застереження.
— Застереження?
— А! — Афрос кудись вказав.
Із хащ водоростей з’явилась Хейзел у товаристві двох лютих на вигляд русалок, які блищали своїми іклами та шипіли. Лео подумав було, що Хейзел загрожує небезпека. Але потім побачив, що вона безтурботно всміхається та розмовляє із супутницями. Він зрозумів, що це русалки так сміялися.
— Лео! — Хейзел попливла, до нього. — Хіба це місце не чарівне?
Їх залишили самих на хребті. Напевно, Афрос дійсно їм довіряв. Поки кентавр та русалки ходили за Френком, Лео і Хейзел ширяли над пагорбом та милувалися підводним табором.
Хейзел розповіла йому, як швидко зблизилась із русалками, як Афрос і Бітос були вражені її історією — вони ніколи раніше не зустрічали дитину Плутона. А ще вони чули багато легенд про коня Аріона і були приголомшені тим, що Хейзел з ним потоваришувала.
Хейзел пообіцяла, що завітає до них знову разом з Аріоном. Русалки написали водостійкими чорнилами свої телефонні номери на її руці, щоб вона могла підтримувати з ними зв’язок. Лео навіть не намагався дізнатися, звідки в русалок посеред Атлантичного океану покриття.
Поки Хейзел говорила, її волосся витало хмарою навколо обличчя — як бура земля та золотий пил у ковші рудокопа. Вона здавалась такою впевненою і такою вродливою — зовсім не схожою на ту сором’язливу, боязку дівчинку на шкільному подвір’ї в Новому Орлеані, біля ніг якої лежав брезентовий пакет з розчавленим обідом.
— Ми не встигли поговорити, — промовив Лео. Він не був певен, чи готовий до цієї розмови, але розумів, що, можливо, іншої нагоди не матиме. — Ну, про Семі.
Її усмішка згасла.
— Знаю... мені просто потрібен час, щоб це усвідомити. Так важко повірити в те, що ти і він...
Їй не обов’язково було закінчувати речення. Лео чудово розумів, наскільки це важко.
— Не певна, що зможу пояснити Френку те, як ми з тобою тримались за руки, — додала вона.
Вона відвела погляд. Знизу в долині радісно загомоніли циклопи — вони закінчили обладнувати дах храму.
— Я говорив із ним, — промовив Лео. — Сказав, що я не намагався... ну, розумієш. Стати між вами.
— Гаразд.
В її голосі почулося розчарування? Лео не знав напевне, та й сумнівався, що хоче це знати.
— Френк, е-е, дуже, ну, перелякався, коли я викликав вогонь.
Лео розповів їй про події у печері.
Хейзел здавалась ошелешеною.
— О. Так, подібне його лякає.
Її рука потягнулась до куртки, наче вона хотіла перевірити щось у внутрішній кишені. Хейзел ніколи не знімала цієї куртки, чи це було щось на кшталт теплої сорочки, навіть у спеку. Раніше Лео вважав, що справа в сором’язливості або в тому, що так зручніше їздити верхи. Але тепер він почав сумніватись.
Його мозок переключився на найвищу передачу. Він пригадав, як Френк говорив про якусь свою слабкість... шматок дерева. Чому здоровань так боїться вогню? Чому Хейзел так співчуває його переживанням? Лео пригадав розповіді, що чув у Таборі Напівкровок. З очевидних причин він приділяв увагу легендам про вогонь. Тепер він пригадав одну з них, яку не пригадував багато місяців.
— Є одна давня легенда про героя, — промовив він. — Його життя було пов’язано з паличкою в каміні. Коли цей шматок дерева згорів...
Обличчя Хейзел спохмурніло. Він влучив у саму ціль.
— У Френка така сама проблема. І шматок дерева... — Лео вказав на куртку Хейзел. — Він довірив його тобі?
— Лео, будь ласка... Я не можу про це розмовляти.
Інтуїція Лео спрацювала, як механізм. Він подумав про властивості дерева й корозійну активність солоної води.
— Дерево в безпеці тут, в океані? Шар повітря його захищає?
— Усе гаразд. Навіть не змокло. До того ж, воно огорнуте в кілька шарів тканини та пластику і... — Вона досадливо прикусила губу. — І мені не можна про це говорити! Лео, справа в тому, що Френк боїться тебе, або принаймні йому незручно, коли ти поруч. Ти просто повинен розуміти...
