Знак Афіни полностью

Вони стояли на палубі самі, якщо не брати до уваги Лео за штурвалом. Хлопчина ледве не падав з ніг від утоми, але відмовлявся йти спати.

— З мене досить несподіваних Креветкозил, — наполягав він.

Уся команда намагалась переконати Лео, що напад сколопендри не його провина, але він не хотів цього слухати. Персі розумів, як почувається приятель. Одним з його найбільших талантів було не пробачати собі власних помилок.

Була приблизно четверта ранку. Погода наганяла сум. Теплий дрібний дощ застиг у повітрі, наче завіса, а туман був настільки густим, що Персі не бачив навіть Фестуса на носі корабля. Знизу стогнало море, здіймаючи двадцятифутові хвилі. Персі чув бідолашну Хейзел, яка теж стогнала у своїй каюті.

Попри всі ці обставини, Персі радів знову опинитися на воді. Це подобалось йому більше, ніж летіти крізь грозові хмари та відбиватись від птахів-людожерів чи пегасів, які топчуть енчілади.

Він стояв з Аннабет на носі корабля та розповідав дівчині про свій сон.

Персі не знав, як вона сприйматиме новини. І її реакція збентежила його навіть більше, ніж він очікував. Дівчина здавалась зовсім не здивованою.

— Персі, пообіцяй мені дещо. Не розповідай нікому про цей сон! — промовила Аннабет, вдивляючись у туман.

— Не що? Аннабет...

— Те, що ти бачив, пов’язано зі Знаком Афіни. Іншим не можна цього знати. Вони тільки більше хвилюватимуться. Мені важче буде вирушити самостійно.

— Аннабет, отямся! Ця істота у темряві. І це місце, що розвалюється...

— Я розумію. — Її обличчя здавалось неприродньо блідим. Персі сумнівався, що це лише через туман. — Але я повинна зробити це одна.

Персі придушив свій гнів. Він не міг зрозуміти, на кого злиться. На Аннабет? Чи на свій сон? Чи на весь греко-римський світ, що протягом п’яти тисяч років продовжував існувати та формувати людську історію лише з однією метою: зробити життя Персі Джексона якомога паскуднішим.

— Ти знаєш, що у тій печері, — здогадався він. — Це якось пов’язано з павуками?

— Так, — ледве чутно відповіла вона.

— Тоді як ти можеш?.. — він змусив себе спинитись.

Якщо Аннабет мала щось на думці, сперечатись з нею було марно. Персі пригадав ту ніч, коли вони врятували Ніко та Б’янку ді Анжело. Аннабет тоді полонив титан Атлас. Якийсь час Персі не знав, жива вона чи мертва. Він перетнув усю країну, щоб її врятувати. Ці кілька днів стали найважчими в його житті, але не через чудовиськ і битви, а через тривогу.

Як він тепер міг відпустити її навмисно, знаючи, що вона вирушає назустріч чомусь ще небезпечнішому, аніж тоді?

Потім він збагнув: ті самі почуття, що мучили його тоді лише кілька днів, катували Аннабет протягом шести місяців, поки вона шукала його.

Йому стало соромно за свій егоїзм, за те, що він стоїть тут і сперечається з нею. Вона мусила вирушити на ці пошуки. Доля світу залежала від неї. Але інша його частина хотіла сказати: «Забудь про світ». Він не хотів залишитись без Аннабат.

Персі вдивлявся в туман. Він не бачив нічого навколо, але чудово орієнтувався у морі. Він міг точно визначити широту і довготу, глибину моря та плин течій. Він знав швидкість корабля та не відчував жодних скель, обмілин чи інших природних загроз на їхньому шляху. Але відсутність зору його все ж непокоїла.

Після того, як вони опустились на воду, напади припинились, але море наче змінилось. Персі бував в Атлантичному та Тихому океанах, навіть у затоці на Алясці, але ці води відрізнялися — у них була прихована давніша та могутніша сила. Персі відчував, як вона вирує під його ногами. Кожний грецький чи римський герой пропливав цими водами — від Геркулеса до Енея. Досі жили десь на дні чудовиська, так сильно повиті Туманом, що більшість часу спали, але Персі відчував, як вони заворушилися, озиваючись на поклик небесної бронзи в каркасі грецької триреми та на запах напівбожої крові.

«Вони повернулись, — наче промовляли чудовиська. — Нарешті, свіжа кров».

— Ми неподалік від узбережжя Італії, — промовив Персі, здебільшого, щоб перервати мовчання. — Можливо, за сто морських миль від Тибру.

— Добре, — відповіла Аннабет. — На світанку повинні...

— Зупинитись. — Персі пройняло холодом. — Треба зупинитись.

— Навіщо?

— Лео, зупинись! — крикнув він.

Запізно. З туману з’явився інший корабель і вдарив їх у самий лоб. За коротку мить перед очима Персі промайнула безладна серія зображень: інша трирема; чорні вітрила із зображенням голови горгони; натовп масивних воїнів, не зовсім схожих на людей, у грецьких обладунках та з мечами і списами напоготові, які збирались на носу корабля, та закріплений на рівні води бронзовий таран, що влітав у корпус «Арго II».

Аннабет і Персі ледве не викинуло за борт.

Фестус видмухнув полум’я. Дюжина наляканих воїнів з криками пірнула у воду, але значна більшість хмарою. ринула на борт «Арго II». Абордажні крюки впились в обшивку каркасу. Поручні та щоглу повило мотузками.