Величезна кругла яма круто спускалася прямісінько в серце гори. Вона була глибиною з півмилі і вся пронизана печерами. Деякі з них, вірогідно, вели прямо назовні. Джейсон пригадав, як звідти вилітали вітри, коли вони були на піку Пайкс. Решту печер запечатали якоюсь блискучою речовиною, схожою на скло чи віск. Уся яма кишіла гарпіями, аурами і паперовими літаками, але для того, хто не вмів літати, це стало б дуже довгим і, беззаперечно, згубним падінням.
— Ох, матінко, дуже перепрошую. — Меллі від’єднала портативну рацію від чогось, що було в неї під одягом, і промовила в неї: — Технічний відділ? Це Наггетс? Привіт, Наггетс. Можна нам підлогу в головну студію, будь ласка? Так, тверду. Дякую.
За декілька секунд із ями здійнялось військо гарпій — десь три тисячі демонічних куркоподібних жіночок, кожна з прямокутником якогось будівельного матеріалу. Вони взялись за справу: стукали молотками і клеїли... Для скріплення вони використовували багато скотчу, що Джейсона не втішало. За мить перед ними утворилась тимчасова підлога. Вона складалась із фанери, мармурових брил, квадратних килимків, трикутних смуг дерну з травою — словом, з усього, що траплялося під руку.
— А це безпечно? — запитав Джейсон.
— О, авжеж! — запевнила його Меллі. — Гарпії дуже майстерні.
Їй легко говорити. Вона просто пролетіла повз, не торкаючись підлоги. Джейсон вирішив, що у нього найбільші шанси вціліти, оскільки він уміє літати, тож пішов першим. На диво, підлога витримала його.
Пайпер схопила його руку і пішла за ним.
— Якщо впаду, лови.
— Е, авжеж. — Джейсон сподівався, що не зашарівся.
Лео ступив наступним.
— I мене лови теж, Супермене. Але за руку я тебе не триматиму.
Меллі повела їх досередини кімнати, де навколо чогось на кшталт центру управління ширяла простора сфера з пласких екранів. Усередині сидів чоловік, спостерігав за моніторами і читав повідомлення на паперових літаках.
Меллі повела їх далі, чоловік не звертав жодної уваги. Вона посунула сорока дводюймовий екран «Соні» з дороги, і вони ввійшли в зону управління.
Лео присвиснув.
— Обов’язково змайструю собі таку кімнату.
Літаючі екрани показували геть усякі види телевізійних програм. Деякі Джейсон упізнав — здебільшого, новини, — але деякі здавались трохи дивними: гладіаторські бої, битви напівбогів із чудовиськами... Можливо, це було кіно, але більше нагадувало реаліті-шоу.
На протилежному краю сфери була шовковиста блакитна завіса, схожа на екран у кінотеатрі, з камерами і павільйонними прожекторами, що ширяли навкруги.
Чоловік у центрі розмовляв через телефонну гарнітуру. Він тримав у кожній руці по дистанційному пульту і тицяв ними в різні екрани, здавалось, навмання.
На ньому був діловий костюм, що виглядав, наче небо, — здебільшого, блакитний, але поцяткований хмарами, що змінювалися, темнішали й рухались по всій тканині. Через копицю сивого волосся він виглядав приблизно на шістдесят-сімдесят років, однак через тонну гриму і гладеньке, як після пластичної хірургії, обличчя він не здавався ані по-справжньому молодим, ані по-справжньому старим. Він був просто неправильним — наче лялька Кен, яку хтось наполовину розплавив у мікрохвильовці. Його очі метались туди-сюди з одного екрана на другий, наче він намагався вловити все разом. Він бурмотів щось у телефон, і його рот не припиняв смикатись. Він був або веселий, або розлючений, або і те, і те водночас.
Меллі полетіла до нього.
— Е, пане Еоле, ці напівбоги...
— Стривай! — Він здійняв руку, вимагаючи тиші, а потім вказав на один з екранів. — Подивись!
То була одна з тих програм про переслідувачів бурь, де безрозсудні шукачі гострих відчуттів їздять за ураганами. На очах Джейсона джип врізався просто в лійкоподібну хмару й злетів у небо.
Еол закричав у захваті.
— Канал катастроф. Люди роблять це навмисно! — він повернувся до Джейсона з божевільною посмішкою. — Хіба це не приголомшливо? Нумо ще раз подивимось.
— Е, пане, — промовила Меллі, — це Джейсон, син...
— Так, так, я пам’ятаю, — сказав Еол. — Ти повернувся. Як пройшло?
Джейсон розгубився.
— Перепрошую? Думаю, ви прийняли мене за...
— Ні, ні, ти Джейсон Грейс, так? Це було — коли — минулого року? Ти збирався битись із якимсь морським чудовиськом, здається. — Я... я не пам’ятаю.
Еол розсміявся.
— Мабуть, чудовисько було не дуже! Ні, я пам’ятаю кожного героя, що приходив до мене по допомогу. Одисей — о, боги, він стирчав на моєму острові цілий місяць! Ти принаймні залишився тільки на декілька днів. Слухай, подивись це відео. Цих качок засмоктало прямісінько в...
— Пане, — втрутилась Меллі. — Дві хвилини до ефіру.
— Ефір! — закричав Еол. — Обожнюю ефір. Як я виглядаю? Грим!
На Еола миттю налетів маленький смерч із пензликів, серветок і ватних тампонів. Вони працювали, здіймаючи хмарку з пудри тілесного тону, поки його колір обличчя не став ще жахливішим, ніж був. Крізь його волосся пронісся вітер і залишив сторчма, наче різдвяну ялинку.
— Пане Еоле. — Джейсон скинув з плечей золотий рюкзак. — Ми принесли вам тих негідників грозових духів.
