— Мабуть, у це трохи легше повірити після такого ранку. Отже, хто моя мама?
— Незабаром дізнаємося, — відповіла Аннабет. — Тобі скільки... п’ятнадцять? Боги начебто мають визнавати своїх дітей у тринадцять. Такою була угода.
— Угода?
— Вони дали обіцянку минулого літа... ну, довго розповідати... але вони пообіцяли більше не нехтувати своїми дітьми-напівбогами, визнавати їх до того, як їм виповниться тринадцять. Іноді це потребує трохи більше часу, але ти бачила, як швидко визнали Лео, щойно він сюди потрапив. Тобі не доведеться довго чекати. Можу заприсягтися, увечері біля вогнища нам подадуть знак.
Цікаво, чи в неї теж з’явиться над головою палаючий молот, чи, з її везінням, щось навіть більш дурнувате. Палаючий вомбат[7], наприклад. Хто б не був її матір’ю, Пайпер не сумнівалася, що та з гордістю визнає доньку-клептоманку з купою проблем.
— Чому в тринадцять?
— Чим старше стаєш, — сказала Аннабет, — тим частіше чудовиська тебе помічають і намагаються вбити. Тому ми відправляємо захисників у школи, щоб вони шукали вас і доставляли в табір, перш ніж стане запізно.
— Як тренер Хедж?
Аннабет кивнула.
— Він... він був сатиром — наполовину людиною, наполовину козлом. Сатири працюють на табір: знаходять напівбогів, захищають їх і приводять сюди, коли настає час.
Пайпер було зовсім не важко повірити в те, що тренер Хедж був наполовину козлом. Вона бачила, як цей чолов’яга їсть. Тренер їй ніколи сильно не подобався, але вона й уявити не могла, що він пожертвує своїм життям заради них.
— Що з ним сталося? — запитала вона. — Коли ми піднялися в небо, він... він загинув?
— Важко сказати, — на обличчі Аннабет проступив вираз болю. — З грозовими духами... важко битися. Навіть наша краща зброя, Небесна бронза, проходить крізь них без ушкоджень, хіба що нападеш зненацька.
— Меч Джейсона перетворив їх на пил, — пригадала Пайпер.
— Тоді йому пощастило. Якщо гарненько дати чудовиську копняка, то можна перетворити його на пил, відправити назад до Тартару.
— До Тартару?
— Величезна прірва у Підземному царстві, звідки приходять найжахливіші чудовиська. Щось на кшталт безодні зла. Хай там як, після перетворення на пил минають місяці, навіть роки, перш ніж вони зможуть відродитися. Але оскільки той грозовий дух, Ділан, утік... хоча я не знаю, навіщо йому залишати Хеджа живим. Усе ж таки Хедж був захисником. Він розумів, на що йде. У сатирів немає смертної душі. Він відродиться деревом, чи квіткою, чи ще чимось подібним.
Пайпер уявила тренера Хеджа кущиком дуже розлючених фіалок. Від цієї думки вона почувалася ще гірше.
Дівчина втупилася поглядом на будиночки внизу, її охопили жахливі думки. Хедж загинув заради того, щоб вона безпечно потрапила сюди. Десь там, унизу, будиночок її мами, а це означає, що вона має братів і сестер, яких мусить зрадити. «Роби, як ми скажемо, — сказав голос. — Або наслідки будуть болісними». Вона сховала руки під пахвами, намагаючись зупинити їх тремтіння.
— Усе буде добре, — пообіцяла Аннабет. — У цьому місці в тебе є друзі. Усі ми пройшли через багато дивних речей. Ми розуміємо, як тобі зараз.
«Сумніваюся», — подумала Пайпер.
— За останні п’ять років мене виганяли з п’ятьох різних шкіл, — промовила вона. — Мій батько вже не знає, куди мене віддати на навчання.
— Тільки з п’ятьох? — не здавалось, що Аннабет глузує. — Пайпер, усіх нас уважали непоправними бешкетниками. Я втекла з дому, коли мені виповнилося сім.
— Серйозно?
— О, так. У більшості з нас діагностували синдром порушення уваги або дислексію, або і те, і те...
— У Лео цей синдром, — пригадала Пайпер.
— Так. Це тому, що ми пристосовані до битви. Невгамовні, імпульсивні — ми погано ладнаємо з нормальними дітьми. Чула б ти, скільки неприємностей було від Персі... — Її обличчя спохмурніло. — У всякому разі, напівбоги мають погану славу. Ось, що ти накоїла?
Зазвичай, коли хтось про таке запитував, Пайпер починала бійку, чи змінювала тему, чи робила щось несподіване. Але незрозуміло чому вийшло так, що вона розповіла правду.
— Я цуплю речі, — промовила вона. — Ну, не зовсім цуплю...
— У тебе незаможна родина?
Пайпер гірко розсміялася.
— І не близько. Я робила це... не знаю чому. Заради уваги, можливо. У мого батька ніколи немає часу на мене, якщо тільки я не втрапляю в неприємності.
Аннабет кивнула.
— Добре тебе розумію. Але ти сказала, що не зовсім цупила? Що ти маєш на увазі?
— Ну... ніхто мені ніколи не вірить. Поліція, учителі... навіть люди, у яких я брала ті речі, — вони були настільки розгублені, що заперечували те, що сталося. Але правда в тому, що я нічого не краду. Я просто прошу. І мені дають. Навіть «БМВ» з відкидним верхом. Я просто попросила. І продавець сказав: «Авжеж. Забирай». Мабуть, пізніше він збагнув, що накоїв. І тоді за мною прийшла поліція.
Пайпер чекала. Вона звикла до того, що люди називають її брехункою. Але коли вона здійняла очі, Аннабет просто кивнула.
— Цікаво. Якщо б твій батько був богом, я би припустила, що ти дитина Гермеса, заступника крадіїв. Він може бути досить переконливим. Але твій батько — смертний...
— Вельми, — погодилася Пайпер.
