І от вона вже плутано розповідала Аннабет про весь семестр у «Школі дикунів». Джейсон сподобався їй з першого тижня. Він був таким милим з нею і таким терплячим, що навіть мирився з гіперактивним Лео та його придуркуватими жартами. Він прийняв її такою, якою вона є, і не засуджував її за безглузді вчинки. Вони провели багато годин, розмовляючи, дивлячись на зірки, і врешті-решт тримаючись за руки. Усе це не могло бути фальшивим.
Аннабет стиснула губи.
— Пайпер, твої спогади значно виразніші, ніж у багатьох. Я визнаю це і не знаю, чому це так. Але якщо ти так добре його знаєш...
— Знаю!
— Тоді звідки він?
Пайпер ніби вдарили поміж очей.
— Він мав мені сказати, але...
— Ти помічала його татуювання до сьогодні? Він колись розповідав тобі про своїх батьків, друзів, попередню школу?
— Я... я не знаю, але...
— Пайпер, яке в нього прізвище?
У голові була порожнеча. Вона не знала прізвища Джейсона. Як це можливо?
Вона почала плакати. Почуваючись повною дурепою, вона сіла на камінь поруч із Аннабет. Це було занадто. Невже все добре, що було в її дурнуватому, жалюгідному житті, мають забрати?
«Так, — відповів їй сон. — Так, якщо не зробиш те, що ми скажемо».
— Агов, — промовила Аннабет. — Усе владнається. Джейсон тепер тут. Хтозна? Можливо, у вас щось вийде по-справжньому.
«Навряд, — подумала Пайпер. — Навряд, якщо сон не бреше». Але сказати цього вона не могла.
Вона витерла сльозу зі щоки.
— Ти витягла мене сюди, щоб ніхто не побачив, як я реву, еге ж?
Аннабет знизала плечима.
— Подумала, тобі буде важко. Я розумію, як це — втратити хлопця.
— Але я все одно не можу повірити... Я знаю, що між нами щось було. А зараз воно просто зникло. Він навіть не впізнає мене. Якщо він справді з’явився тільки сьогодні, то навіщо? Як він туди потрапив? Чому він нічого не пам’ятає?
— Чудові запитання, — сказала Аннабет. — Сподіваюся, Хірон дасть цьому раду. Але поки що нам потрібно вас оселити. Готова спускатися назад?
Пайпер подивилася на шалений вінегрет з будиночків у долині. Її нова домівка. Родина, яка, можливо, буде її розуміти. Але незабаром і вони стануть черговою купкою людей, яку вона розчарує. Чергове місце, з якого її викинуть. «Ти зрадиш їх для нас, — попередив її голос. — Або втратиш усе».
Вона не має вибору.
— Так, — збрехала вона. — Я готова.
На ігровому майданчику купка таборян грала в баскетбол. Вони були неймовірними гравцями. Жоден кидок не минав кошика. Триочкові залітали один за одним.
— Будиночок Аполлона, — пояснила Аннабет. — Купка хвальків з метальною зброєю — стрілами, баскетбольними м’ячами.
Вони пройшли повз центральне вогнище, біля якого двоє хлопців рубалися на мечах.
— Справжні мечі? — помітила Пайпер. — Хіба це не небезпечно?
— Ну, начебто в цьому й сенс, — відповіла Аннабет. — Ой, перепрошую. Поганий жарт. Он там мій будиночок № 6, — вона хитнула головою вбік сірої будівлі з різьбою у вигляді сови на дверях. Крізь відчинені двері Пайпер побачила книжкові полиці, стенди зі зброєю й одну з тих комп’ютерних дошок, що іноді бувають у шкільних кімнатах. Дві дівчини малювали мапу, яка нагадувала бойовий план.
— До речі, стосовно мечей, — сказала Аннабет, — ходімо сюди.
Вона повела Пайпер за будиночок до великого металевого сараю, що виглядав так, ніби був призначений для зберігання садового приладдя. Аннабет відкрила його ключем, але всередині було не садове приладдя, хіба що хтось захоче піти війною проти помідорів. Сарай був заповнений усіма можливими видами зброї: мечі, списи й навіть палиці, як у тренера Хеджа.
— Кожному напівбогу потрібна зброя, — сказала Аннабет. — У Гефеста роблять найкращу, але в нас теж непоганий вибір. У будиночку Афіни стратегія понад усе — ми обираємо відповідну зброю для відповідної людини. Так, погляньмо...
Пайпер не була зараз налаштована обирати смертоносні речі, але вона розуміла, що Аннабет намагається зробити для неї щось приємне.
Аннабет вручила їй величезний меч, який Пайпер ледве могла підняти.
— Ні, — промовили вони одночасно.
Аннабет порпалася трохи далі в сараї і принесла щось інше.
— Дробовик? — запитала Пайпер.
— «Моссберг 500». — Аннабет перевірила затвор, наче робила це щодня перед сном. — Не хвилюйся. Він не може зашкодити людині. Модифікований так, щоб стріляти тільки Небесною бронзою, він убиває тільки чудовиськ.
— Ем, не думаю, що таке на мій смак, — сказала Пайпер.
— М-м-м, дійсно, — погодилася Аннабет. — Занадто показний.
Вона поклала дробовик назад і почала водити пальцем уздовж стійки з арбалетами, коли дещо в кутку сараю впало Пайпер в очі.
— Що це там? — запитала вона. — Ніж?
Аннабет викопала ніж і здмухнула пил із піхов. Здавалось, що ця річ століттями не бачила денного світла.
— Не знаю, Пайпер, — невпевнено сказала Аннабет. — Гадаю, що тобі не потрібен такий. Мечі зазвичай кращі.
— Ти користуєшся ножем. — Пайпер показала на піхви, закріплені на поясі Аннабет.
— Так, але... — Аннабет потиснула плечима. — Ну що ж, подивись, якщо хочеш.
