Чохол був з потертої чорної шкіри, скріпленої бронзою. Нічого пафосного, нічого показного. Гладенька дерев’яна ручка чудово сиділа в долоні. Коли Пайпер вийняла ніж із піхов, то побачила трикутний клинок завдовжки вісімнадцять дюймів[9] — бронза блищала так, немов була вчора відполірована. Лезо було вбивчо гострим. Власне віддзеркалення в клинку застало Пайпер зненацька. Вона виглядала старшою, більш серйозною, не такою наляканою, як почувалася.
— Він тобі пасує, — погодилась Аннабет. — Цей тип ножів називають «паразоніум». Здебільшого парадна зброя, яку носили високопоставлені офіцери грецької армії. Такий ніж означав, що ти могутня й заможна людина, але і в бою він міг легко тебе захистити.
— Мені подобається, — сказала Пайпер. — Чому ти вважала, що він не підійде?
Аннабет зітхнула.
— Цей ніж багато що пережив. Більшість людей не наважилася би його взяти. Його перша володарка... ну, її доля не дуже щасливо склалася. Її звали Єленою.
Пайпер не одразу зрозуміла.
— Стривай, ти маєш на увазі Єлену? Єлену Троянську?
Аннабет кивнула.
Раптом Пайпер подумала, що непогано було б тримати цей кинджал хірургічними рукавичками.
— І він лежить у вашому сараї?
— Ми оточені речами з Давньої Греції, — відповіла Аннабет. — Це не музей. Така зброя... нею мають користуватися. Ми напівбоги, і такий у нас спадок. Це був весільний подарунок Менелая, першого чоловіка Єлени. Вона назвала кинджал Катоптрісом.
— Що це означає?
— Скло, що бачить. Дзеркало. Вочевидь, тому, що тільки так Єлена його й використовувала. Не впевнена, що він колись був у бою.
Пайпер знову подивилась на клинок. Якусь мить на неї витріщалося власне віддзеркалення, але потім зображення змінилося. Вона побачила полум’я й потворне обличчя, наче висічене з каменю. Почула той самий сміх, що й уві сні. Її батько в ланцюгах, прикутий до стовпа перед ревучим вогнищем.
Вона впустила ніж.
— Пайпер?
Аннабет крикнула до хлопців із будиночка Аполлона, які були на майданчику:
— Агов! Тут потрібна медична допомога!
— Не треба, я... я в нормі, — вимовила Пайпер.
— Точно?
— Так. Я просто...
Вона мусить опанувати себе. Тремтячими пальцями Пайпер підняла кинджал.
— Я просто стомилася. Стільки всього сталося сьогодні. Але... ніж я хочу залишити, якщо можна.
Аннабет завагалась. А потім відмахнулася від хлопців із будиночка Аполлона.
— Гаразд, якщо ти впевнена. Ти серйозно зблідла щойно. Я подумала, може, у тебе напад чи щось таке.
— Усе добре, — запевнила її Пайпер, хоча серце досі стукотіло. — У таборі є... телефон? Я можу зателефонувати батькові?
Сірі очі Аннабет бентежили не менше, ніж клинок кинджала. Вона, здавалось, аналізує мільйон варіантів, намагаючись прочитати думки Пайпер.
— Нам заборонено використовувати телефони, — сказала вона. — Більшість напівбогів, використовуючи мобільний телефон... Ну, це все одно що надіслати сигнал чудовиськам, повідомити, де знаходишся. Але... у мене є.
Вона дістала телефон з кишені.
— Начебто проти правил, але якщо це залишиться нашою таємницею...
Пайпер удячно взяла телефон, намагаючись утримати руки від тремтіння. Вона відійшла від Аннабет і відвернулася.
Дівчина зателефонувала на приватну лінію батька, хоч і знала, що на неї чекає. Голосова пошта. Вона намагалась уже протягом трьох днів — з того самого часу, як побачила сон. У «Школі дикунів» дозволяли скористатися телефоном тільки раз на день, і вона телефонувала щовечора, та все марно.
Неохоче вона набрала інший номер. Особиста помічниця батька відповіла миттєво:
— Офіс пана МакЛіна.
— Джейн, — процідила Пайпер крізь зуби. — Де мій батько?
Якусь мить Джейн мовчала. Вочевидь, міркувала, чи зможе здихатися від Пайпер, кинувши слухавку.
— Пайпер, я гадала, тобі заборонено телефонувати зі школи.
— Може, я не в школі, — відповіла Пайпер. — Може, я втекла, щоб жити серед лісових створінь.
— М-м-м, — Джейн не здавалася стурбованою. — Гаразд, я скажу йому, що ти телефонувала.
— Де він?
— Відійшов.
— Ти не знаєш, чи не так? — Пайпер знизила голос, сподіваючись, що Аннабет надто чемна, щоб підслуховувати. — Коли ти збираєшся телефонувати до поліції, Джейн? Він міг утрапити в халепу.
— Пайпер, ми не робитимемо з цього медійний цирк. Я впевнена, що з ним усе гаразд. Час від часу він зникає. Але завжди повертається.
— Тож це правда. Ти гадки не маєш...
— Мені час іти, Пайпер, — одрізала Джейн. — Щасти в школі.
Дзвінок обірвався. Пайпер лайнулася. Вона повернулася до Аннабет і віддала їй телефон.
— Марно? — запитала Аннабет.
Пайпер не відповіла. Вона не була впевнена, що не почне плакати знову.
Аннабет поглянула на екран телефона й завагалася.
— Твоє прізвище МакЛін? Вибач, мене це не стосується. Але здається дуже знайомим.
— Поширене прізвище.
— Так, мабуть. Чим займається твій батько?
— Мистецтвом, — мимоволі відповіла Пайпер. — Мистецтвом черокі.
Її стандартна відповідь. Не брехня, просто не цілковита правда. Більшість людей, почувши це, уважають, що її батько продає індіанські сувеніри в придорожній крамниці в резервації. Фігурки Сидячого Бика[10], намиста з мушель, зошити з Великим Вождем[11] — щось на кшталт цього.
