— Дякую, генерале Ейзенхауер, — буркнув Джейсон.
— Агов, це ж тільки приблизний план!
— Хлопці, — сказала Пайпер. — Вам ще дещо треба знати.
Їй не можна було згадувати про маму, тож це було нелегко, однак вона розповіла їм, що дещо з’ясувала уві сні. Розповіла про їх справжнього ворога: Гею.
— Гея? — Лео похитав головою. — Хіба це не Матінка-Природа? Вона ж начебто мусить мати квіточки у волоссі, співучих пташок навколо себе і кроленят, що перуть їй одяг.
— Лео, це Білосніжка, — сказала Пайпер.
— Нехай, але ж...
— Слухай, пиріжку. — Тренер Хедж струсив еспресо зі своєї борідки. — Пайпер зараз зовсім не дурню розповідає. Гея тобі не якась тюхтійка. Непевен, що навіть я зможу з нею впоратись.
Лео присвиснув.
— Та не кажіть, справді?
Хедж кивнув.
— Ця земляна жіночка — вона і її старий, небо, були кепськими суб’єктами.
— Уран, — промовила Пайпер. Вона не могла припинити дивитись на синє небо, гадаючи, чи є в нього очі.
— Еге ж, — сказав Хедж. — Той Уран — не кращий татко. Він кидав своїх перших дітей, циклопів, у Тартар. Гея розлютилася, але вирішила дочекатись слушної нагоди. Потім вони народжують ще дітей — дванадцятьох титанів, — і Гея боїться, що їх теж кинуть у в’язницю. Тож вона йде до свого сина Кроноса...
— Головного поганця, — сказав Лео. — Того, якого перемогли минулого літа.
— Еге. Отже, Гея дає йому косу і каже: «Агов, чому б тобі не покликати татка сюди вниз? І поки я відволікатиму його розмовою, ти зможеш порізати його на шматки. А потім захопиш владу над світом. Хіба не чудово вийде?»
Ніхто нічого не говорив. Булочка з шоколадною стружкою більше не здавалась Пайпер апетитною. І хоч вона вже чула цю історію раніше, все одно не могла в неї повірити. Вона спробувала уявити підлітка, настільки відбитого, що він убив би власного татка тільки заради влади. А потім уявила маму, настільки відбиту, що вона переконала сина таке зробити.
— Точно не Білосніжка, — вирішила вона.
— Та Кронос і сам по собі був поганцем, — сказав Хедж. — Однак Гея, без перебільшень, матір усіх поганців. Вона настільки стара і могутня, настільки величезна, що їй важко бути цілковито притомною. Більшість часу вона спить.
— Але ж вона говорила зі мною, — сказав Лео. — Як вона може спати?
Глісон вичищав крихти зі своїх ясно-жовтих лацканів. Він знаходився під дією вже шостого еспресо, і його зіниці були не менші за чверть долара[49].
— Навіть уві сні частина її свідомості активна — бачить сни, спостерігає, виробляє маленькі капості, на кшталт виверження вулкана або відродження чудовиськ. Навіть зараз вона не повністю прокинулась. Повірте мені, побачити її пробудженою ви б не хотіли.
— Але вона могутнішає, — сказала Пайпер. — Через неї перероджуються велетні. І якщо повернеться їхній цар — цей тип Порфіріон...
— Він збере військо, щоб знищити богів, — втрутився Джейсон. — Усе почнеться з Гери. Буде ще одна війна. І Гея повністю прокинеться.
Глісон кивнув.
— Саме тому нам краще триматись подалі від землі якомога довше.
Лео збентежено подивився на гору Діабло.
— Отже... підніматись на гору. Це не краща думка.
У Пайпер стиснуло серце. Спочатку її просять зрадити друзів. А зараз вони намагаються допомогти врятувати її тата, хоч і знають, що йдуть у пастку. Сама думка про бій з велетнем уже достатньо лякала. Але те, що за всім цим стояла Гея — сила, могутніша за бога чи титана...
— Хлопці, ви не мусите це робити, — сказала Пайпер. — Це занадто небезпечно.
— Знущаєшся? — Глісон відригнув і блиснув своєю усмішкою. — Хто готовий товкти пики?
Лео сподівався, що таксі відвезе їх аж на саму вершину. Аякже.
Автомобіль кренився і скрипів, поки вони піднімались угору, а на півшляху виявилось, що будиночок лісничого зачинений і дорогу перекриває ланцюг.
— Далі відвезти не можу, — сказав таксист. — Вам точно туди потрібно? Шлях назад буде довгим, і моя машина дивно поводиться. Я не зможу на вас чекати.
— Точно.
Лео вийшов першим. Він мав погане передчуття щодо поведінки авто, і коли подивився вниз, зрозумів, що не помилявся. Колеса тонули в дорозі, наче вона була з сипучого піску. Не занадто глибоко, але достатньо, щоб водій запідозрив проблеми з трансмісією або ведучим мостом. Та Лео знав, що річ в іншому.
Дорога була з щільного ґрунту. Не було жодного приводу їй ставати м’якою, але туфлі Лео вже починали тонути. Гея влаштовувала їм перешкоди.
Поки друзі виходили, Лео заплатив таксисту. Він розщедрився — а чому б у біса ні? Усе одно гроші Афродіти. До того ж він передчував, що, можливо, ніколи не повернеться із цієї гори.
— Решти не потрібно, — сказав він. — І їдьте звідси. Швидко.
Водій не став сперечатися. Незабаром від нього залишився тільки слід пилу.
Вид з гори був приголомшливим. Околиці гори Ді- абло являли собою мозаїку містечок — сітку облямованих деревами вулиць, гарних передмість для середнього класу, крамниць і шкіл. Усі ці звичайні люди, які живуть звичайним життям, — те, чого Лео ніколи не знав.
