— Це Конкорд, — сказав Джейсон, вказавши на північ. — Під нами Волнат-Крік. На півдні, за он тими пагорбами, Денвіль. А в цьому напрямку... — Він вказав на захід, де пасма золотистих пагорбів, наче всередині чаші, утримували шар туману. — Це Берклі-Хіллс. Іст- Бей. А далі Сан-Франциско.
— Джейсоне? — Пайпер торкнулася його руки. — Ти щось пригадав? Ти бував тут?
— Так... ні. — Він з болем подивився на неї. — Це просто здається важливим.
— Це земля титанів. — Тренер Хедж кивнув у західний бік. — Лихе місце, Джейсоне. Повір мені, краще не підходити до Сан-Франциско ближче, ніж ми зараз.
Та Джейсон дивився у напрямку туманної чаші з такою тугою, що Лео стало ніяково. Чому Джейсон відчуває такий зв’язок із цим місцем — місцем, яке Хедж назвав лихим, повним темного чаклунства і давніх ворогів? Що, коли Джейсон звідти? Усі не припиняли натякати, що Джейсон — ворог, що його прибуття до Табору напівкровок — небезпечна помилка.
«Ні, — подумав Лео. — Нісенітниці». Джейсон їхній друг.
Лео постарався поворухнути ногою, але підбори вже повністю потонули в бруді.
— Агов, народе, — сказав він. — Ходімо вже.
Решта помітила проблему.
— Тут Гея сильніша, — буркнув Хедж. Він скинув туфлі з копит і передав їх Лео. — Притримай їх для мене, Вальдес! Вони мені до вподоби.
Лео фиркнув.
— Так, пане тренере. Бажаєте, щоб їх відполірували?
— Оце командний дух, Вальдес, — схвально кивнув Хедж. — Та спершу нам краще видертись нагору, поки можемо.
— Звідки нам знати, де велетень? — запитала Пайпер.
Джейсон вказав у напрямку вершини. Над нею здіймався стовп диму. Здалеку Лео прийняв його за хмару, але це було не так. Щось горіло.
— Де дим, там і вогонь, — сказав Джейсон. — Нам краще поквапитись.
У «Школі дикунів» Лео брали на декілька примусових походів. Він уважав, що в чудовій фізичній формі. Та видиратись на гору, коли земля намагається поглинути ноги, — усе одно що тренуватися на біговій доріжці із липкої стрічки для мух.
Вітер був різким та пронизливим, однак не минуло й години, а Лео вже закотив рукави сорочки. Хотів би він, щоб Афродіта дала йому спортивні шорти і більш зручні черевики, однак він був вдячний за капелюх, що захищав очі від сонця. Він сунув руки в пояс з інструментами і почав викликати приладдя — шестерні, крихітний ключ, декілька бронзових планок. Він ішов і майстрував, не дуже над цим замислюючись, просто крутив деталі в руках.
Поки вони дійшли до гребня гори, Лео перетворився на наймоднішого спітнілого і брудного героя всіх часів. Його руки були в мастилі.
Маленька річ, яку він змайстрував, була чимось на кшталт заводної іграшки — з тих, що деренчать і ходять по столу. Він не знав, яка з неї може бути користь, і все ж сунув у кишеню пояса.
Він скучив за своєю армійською курткою з усіма її кишенями. Але ще більше скучив за Фестусом. Саме в цю мить йому б став у пригоді вогнедишний бронзовий дракон. Та Лео розумів, що Фестус ніколи не повернеться — принаймні не в старому вигляді.
Він поплескав по папірцю в кишені — малюнок крейдою, який він зробив за столиком для пікніків під пекановим деревом, коли йому було п’ять років. Він пригадав, як співала тія Калліда, поки він малював, і як він засмутився, коли вітер вихопив малюнок з рук. «Ще не час, маленький герою, — сказала йому тія Калліда. — Одного дня ти отримаєш завдання. Ти відшукаєш своє призначення, і твоя важка подорож урешті себе виправдає»:
Тепер Еол повернув картинку. Лео непевен був, чи близько він до свого призначення, але ця подорож пригнічувала його не менше, ніж ця дурнувата гора. Щоразу, коли Лео вирішував, що вони дійшли до вершини, виявлялося, що це лише черговий кряж, позаду якого ще один, навіть вищий.
«Усе згодом, — сказав собі Лео. — Сьогодні потрібно вціліти. А з крейдяним малюнком долі дам собі раду потім».
Нарешті Джейсон присів за. кам’яною стіною. Жестами він наказав їм зробити те саме. Лео присів поряд з ним. Пайпер довелось силою примусити тренера Хеджа нахилитися.
— Не хочу, щоб мій одяг забруднився! — поскаржився Хедж.
Пайпер на нього шикнула.
Неохоче, але сатир став навколішки.
Точнісінько за кряжем, за яким вони сховались, у тіні останнього кряжа гори розташовувалась лісиста улоговина розміром приблизно з футбольне поле. Там влаштував свій табір велетень Енцелад.
Дерева зрубили, щоб зробити височенне пурпурове багаття. По краях галявини валялись додаткові колоди і будівельне спорядження: землерийна машина, велика краноподібна штука з лезами на кінці, наче в електричної бритви («Певно, лісозаготівельна машина», — подумав Лео.), і довгий металевий станок з лезом сокири, схожий на гільйотину, поставлену боком, — гідравлічний колун.
Нащо велетню потрібне будівельне обладнання, Лео гадки не мав. Він не міг навіть уявити, як таке створіння, що перед ним, влізе у водійське місце. Велетень Енцелад був таким величезним, таким жахливим, що Лео не хотів на нього навіть дивитись.
І все ж він змусив себе зосередитися на чудовиську.
