Для початку, велетень був заввишки у тридцять футів — не нижчий за дерева навколо. Лео не сумнівався, що той зміг би побачити їх за кряжем, коли б не був такий зайнятий химерним пурпуровим багаттям. Він кружляв навколо вогню і підспівував щось собі під ніс. Вище пояса велетень виглядав як людина. На його широких грудях сиділа бронзова броня, прикрашена візерунками у вигляді полум’я. Руки були неймовірно м’язистими. Кожний з біцепсів перебільшував розміром Лео. Шкіра була кольору бронзи, але забруднена сажею. Обличчя мало грубу форму, наче в недоробленої глиняної статуї, очі палали білим світлом. Волосся було сплутане в кошлаті дреди до плечей і прикрашене кістками.
Нижче пояса він лякав ще більше. Ноги були лускатими і зеленими, з пазурами замість ступнів — наче задні ноги дракона. У руці Енцелад тримав спис завбільшки з флагшток. Час від часу він занурював кінець у вогонь, від чого метал ставав яскраво-червоним.
— Гаразд, — зашепотів тренер Хедж. — От який план...
Лео його піддражнив:
— Ви ж не збираєтесь нападати один!
— Ай, та годі вам.
— Дивіться. — Пайпер ледве чутно схлипнула.
На протилежному боці від багаття Лео розрізнив чоловіка, прив’язаного до стовпа. Його голова звисала, як у непритомного, через що Лео не бачив обличчя, але Пайпер, здавалось, не мала жодних сумнівів.
— Тато, — промовила вона.
Лео глитнув. Хотів би він, щоб це був фільм Трістана МакЛіна. Тоді тато Пайпер удавав би непритомність. Він звільнився б від оков і здолав би велетня якимось майстерно прихованим противелетневим газом. Заграла б героїчна музика, і Трістан МакЛін здійснив би приголомшливу втечу, забираючись геть в уповільненому русі, тоді як позаду нього вибухав би гірський схил.
Але це не фільм. Трістан МакЛін — напівживий, і його збираються з’їсти. А перешкодити цьому можуть тільки три модно одягнені підлітки-напівбоги і козел з нарцисичним розладом особистості.
— Нас четверо, — завзято прошепотів Хедж. — А він один.
— Ви пропустили ту обставину, що він тридцять футів заввишки? — поцікавився Лео.
— Гаразд, — відповів Хедж. — Тоді я, ти і Джейсон відволікаємо його. Пайпер обходить нишком і звільняє татка.
Усі подивились на Джейсона.
— Що? — запитав він. — Я не головний.
— Ні, — сказала Пайпер. — Головний.
Вони начебто ніколи це не обговорювали, але ніхто не заперечив, навіть Хедж. Спільні зусилля допомогли їм дійти так далеко, та коли мова йшла про життєво важливі речі, Лео знав точно — питати треба Джейсона. Хоч він і втратив пам’ять, у ньому була якась така урівноваженість. Можна було одразу збагнути, що він бував у битвах раніше і знав, як залишатись розважливим. Лео був не з довірливих, але Джейсону міг довірити своє життя.
— Шкода це говорити, — зітхнув Джейсон, — але тренер Хедж має рацію. Відволікання — найкраща можливість для Пайпер.
<<Не чудова можливість, — подумав Лео. — Навіть не найбільш безпечна. Просто їх найкраща можливість».
Однак вони не могли сидіти тут весь день за обговоренням. Полудень — кінцевий термін велетня — був близько, до того ж земля досі намагалась тягнути їх униз. Коліна Лео вже на два дюйми потонули в бруді.
Лео глянув на будівельне обладнання, і йому спав на думку шалений план. Він дістав маленьку іграшку, яку зробив на підйомі, і усвідомив, яка з неї може бути користь — якщо йому пощастить, чого майже ніколи не траплялося.
— Уперед до розваг, — сказав він. — Перш ніж до мене повернеться здоровий глузд.
План провалився майже одразу. Пайпер подерлась уздовж кряжа, намагаючись не привертати уваги, а Лео, Джейсон і тренер Хедж вийшли прямо на галявину.
Джейсон викликав золотий спис. Він змахнув зброєю над головою і загорланив:
— Велетню!
Що звучало досить непогано, значно впевненіше, ніж те, на що спромігся б Лео. Він думав про щось на кшталт: «Ми жалюгідні мурахи! Не вбивай нас!»
Енцелад припинив виспівувати над полум’ям. Він повернувся до них і ошкірився, відкривши ікла, наче у шаблезубого тигра.
— Чудово, — прогримів велетень. — Яка приємна несподіванка.
Лео не сподобалося, як це прозвучало. Його руки зімкнулись на заводному пристрої. Він зробив крок убік, потроху наближаючись до бульдозера.
Тренер Хедж закричав:
— Відпусти кінозірку, ти, великий бридкий пиріжку! Або я всаджу копито просто тобі у...
— Тренере, — сказав Джейсон. — Замовкніть.
Енцелад гучно розреготався.
— Я вже й забув, які смішні сатири. Коли ми запануємо в світі, думаю, я збережу ваш вид. Зможете мене розважати, поки я буду їсти решту смертних.
— Це що, похвала? — Хедж нахилився до Лео. — Не думаю, що це була похвала.
Енцелад широко розкрив рота, і його зуби почали світитись.
— У боки! — крикнув Лео.
Джейсон і Хедж пірнули ліворуч, коли велетень видмухнув вогонь — пекельний струмінь, якому навіть Фестус би позаздрив. Лео сховався позаду бульдозера, завів свій саморобний пристрій і кинув його на водійське сидіння. А потім понісся праворуч у напрямку лісозаготівельної машини.
Краєм ока він побачив, як Джейсон підвівся і кинувся на велетня. Тренер Хедж розірвав свій ясно-жовтий піджак, який охопило полум’я, і розлючено бекнув:
