Пайпер придушила сміх.
— Боже мій, Лео! Як ти це зробив?
З рукава Лео вислизнула крихітна викрутка «Філіпс».
— Я особливий хлопчина.
— Народ, серйозно, — заблагав Джейсон. — Що я тут роблю? Куди ми їдемо?
Пайпер насупила брови.
— Джейсоне, ти що, жартуєш?
— Ні. Я гадки не маю...
— Та він точно жартує, — сказав Лео. — Намагається помститися мені за ту піну для гоління, що я поклав у його желе, еге ж?
Джейсон тупо витріщився на нього.
— Ні, я гадаю, він не жартує, — Пайпер спробувала знову взяти його за руку, але хлопець звільнився.
— Перепрошую, — сказав він, — я не... я не можу...
— От і добре! — заволав тренер Хедж попереду. — Задній ряд щойно добровільно погодився прибрати за всіма після ланчу.
Решта підлітків схвально загомоніла.
— От так щастя, — пробурмотів Лео.
Але Пайпер не відводила очей від Джейсона, ніби не могла визначитися: ображатись їй чи хвилюватися.
— Ти вдарився головою чи що? Ти справді не знаєш, хто ми?
Джейсон безпомічно знизав плечима.
— Усе навіть гірше. Я не знаю, хто я.
* * *
Водій автобуса висадив їх навпроти величезної, схожої на музей будівлі з червоним тиньком, що самотньо стояла посеред глухомані. «Мабуть, саме так він і виглядає — Національний музей Глухомані», — подумав Джейсон. Холодний вітер пронісся пустелею. Джейсон не звернув уваги на свій одяг, але його важко було назвати теплим: джинси і кросівки, бузкова футболка і тоненька чорна куртка.
— Отже, експрес-курс для хлопця, який втратив пам’ять, — сказав Лео. У його голосі відчувалося таке сильне бажання бути корисним, що Джейсон одразу зрозумів — корисного почує мало. — Ми навчаємось у «Школі дикунів», — Лео зробив лапки пальцями. — Це означає, що ми «погані підлітки». Твоя сім’я, чи суд, чи ще хтось вирішили, що від тебе забагато неприємностей, тому вони відіслали тебе до цієї чарівної в’язниці — перепрошую, школи-інтернату — у місті Армпіті, штат Невада, де навчаються таких корисних речей, як бігати десять миль[2] на добу серед кактусів і вплітати ромашки в капелюхи! А на десерт у нас «навчальні» подорожі з тренером Хеджем, який стежить за порядком за допомогою бейсбольної битки. Потрохи пригадуєш?
— Ні.
Джейсон насторожено оглянув інших підлітків: десь двадцятеро юнаків, удвоє менше дівчат. Жоден з них не здавався схожим на запеклого злочинця, і він не міг уявити, що вони такого накоїли, що їх відіслали до школи для правопорушників і чому він опинився серед них.
Лео закотив очі під лоба.
— Отже, ти й далі збираєшся дурня клеїти, га? Ну гаразд, для нас трьох — це перший семестр. Ми нерозлучні друзі. Ти робиш усе, що я кажу, і віддаєш мені свої десерти, і ще береш на себе мої обов’язки з прибирання...
— Лео! — випалила Пайпер.
— Добре. Про останнє можеш забути. Але ми реально друзі. Ну, Пайпер — трошки більше ніж просто друг, останні декілька тижнів...
— Досить, Лео! — обличчя Пайпер вкрилося рум’янцем. Джейсону теж здалося, що його обличчя палає. Він би не забув, що зустрічається з такою дівчиною, як Пайпер.
— У нього амнезія чи щось таке, — сказала Пайпер. — Ми повинні комусь про це розповісти.
Лео глузливо хмикнув.
— Кому? Тренерові Хеджу? Щоб він спробував вилікувати Джейсона своєю биткою?
Тренер ішов попереду групи, вигукував накази і свистів, намагаючись тримати підлітків у шорах. Але час від часу він дивився на Джейсона й супив брови.
— Лео, Джейсонові потрібна допомога, — наполягала Пайпер. — У нього струс мозку або...
— Гей, Пайпер, — один з інших хлопців підійшов до них, поки група прямувала до музею. Цей новенький тип утиснувся між Джейсоном і Пайпер, збивши Лео з ніг.
— Не спілкуйся із цими невдахами. Ти моя напарниця, пам’ятаєш?
Новенький мав чорне волосся, стрижене як у Супермена, темну засмагу і настільки білі зуби, що не завадив би застережний напис: «НЕ ДИВИТИСЯ. МОЖЛИВА ВТРАТА ЗОРУ. НАЗАВЖДИ». На ньому була футболка «Даллас Ковбойс»[3], джинси й чоботи на кшталт тих, що носили на Дикому Заході, а посміхався цей хлопчина так, ніби був даром Господнім для всіх дівчат-правопорушниць підліткового віку. Джейсон його одразу зненавидів.
— Дай спокій, Ділане, — буркнула Пайпер. — Я не просилась у групу до тебе.
— Та не може цього бути! Сьогодні твій щасливий день!
Ділан зачепився за її лікоть своєю рукою і потягнув до музею. Пайпер глянула через плече так, нібито благала про допомогу.
Лео підвівся й обтрусився від пилу.
— Ненавиджу цього типа.
Він подав Джейсону руки, ніби запрошував піти всередину разом.
— Я — Ділан. Я такий кльовий, що хотів би зустрічатися сам із собою, але ніяк не можу збагнути, як це влаштувати! Ти хочеш зустрічатися зі мною замість мене самого? Тобі дуже пощастило!
— Лео, — сказав Джейсон, — ти дивний.
— Так, ти часто мені про це говориш, — вишкірився Лео. — Але якщо ти не пам’ятаєш мене, то я можу повторювати всі свої старі жарти. Нумо, пішли вже!
Джейсон подумав, що, коли цей хлопець — його найкращий друг, то життя в нього, швидше за все, нескінченна халепа. І все ж він пішов за Лео до музею.
* * *
