Загуркотів грім, і в Джейсона знову заболіла голова. Не знаючи навіщо, він сунув руку в кишеню джинсів і дістав монету — вона була золотою і круглою, розміром з півдолара, але товстіша й не, така гладенька. З одного боку на ній було відчеканено зображення бойової сокири. З другого — обличчя якогось хлопця, увінчаного лаврами. Напис — щось на кшталт «IVLIVS».
— Матінко рідна, це золото? — запитав Лео. — Яке ти приховував від мене!
Джейсон поклав монету назад і замислився над тим, звідки вона в нього й чому йому здалося, що вона незабаром йому знадобиться.
— Нічого особливого, — сказав він. — Звичайна монета.
Лео знизав плечима. Мабуть, його мозок був таким самим невгамовним, як його руки, тому що він промовив:
— Ну нехай. Слабо плюнути в урвище?
* * *
Вони не дуже старались, із письмовим завданням. По-перше, Джейсона занадто відволікали гроза та змішані почуття. По-друге, він гадки не мав, яку назву мають «три пласти осадових порід, які ви бачите» чи як описати «два зразки ерозії».
Від Лео було небагато користі. Він майстрував гелікоптер із дротів.
— Ану поглянь!
Він запустив гелікоптер у повітря. Джейсон подумав, що той упаде, але дротові гвинти, як не дивно, обертались. Маленький гвинтокрил дібрався аж до середини каньйону, перш ніж утратив інерцію й шугонув у прірву.
— Як тобі це вдалось? — запитав Джейсон.
Лео потиснув плечима.
— Були б у мене резинки, вийшло б крутіше.
— Серйозно, — сказав Джейсон, — ми — друзі?
— Востаннє, як перевіряв, буЛи.
— Ти певен? Як ми познайомилися? Про що ми говорили тоді?
— Ну... — Лео насупив брови. — Точно не пригадую. У мене синдром порушення уваги. Я не з тих, хто пам’ятає подробиці.
— Але я взагалі тебе не пам’ятаю. Я нікого тут не пам’ятаю. Що коли...
— Ти правий, а решта — ні? — запитав Лео. — Ти гадаєш, що просто з’явився тут цим ранком, а всі наші спогади про тебе несправжні?
Слабкий голос у голові Джейсона відповів: «Саме так».
Але це здавалось божевіллям. Кожен тут сприймав його як належне. Кожен поводився так, наче він був звичайною частиною класу, окрім тренера Хеджа.
— Потримай бланк, — Джейсон вручив Лео папірець. — Зараз повернуся.
Перш ніж Лео почав заперечувати, Джейсон попрямував повз майданчик.
Окрім шкільної групи, там не було ані душі. Мабуть, було ще зарано для туристів або їх налякала моторошна погода. Учні «Школи дикунів» парами розсіялися майданчиком. Більшість із них клеїли дурня або балакали одне з одним. Кілька хлопців кидали монети в урвище. Приблизно в п’ятдесяти футах від них Пайпер намагалася заповнити свій бланк, але її придуркуватий напарник Ділан чіплявся до неї, клав свою руку їй на плече й обдаровував своєю сліпучо-білою посмішкою. Вона не припиняла його відштовхувати, а потім помітила Джейсона. Її погляд благав: «Придуши цього хлопця заради мене».
Джейсон підбадьорив її жестом. Він підійшов до тренера Хеджа, який опирався на свою бейсбольну биту й розглядав грозові хмари.
— Ти це зробив? — запитав його тренер.
Джейсон ступив крок назад.
— Зробив що?
Фраза тренера звучала так, ніби він запитував, чи не Джейсон накликав грозу.
Тренер Хедж свердлив його поглядом, крихітні очі блищали під козирком кепки.
— Не грайся зі мною, малий! Що ти тут робиш і чому заважаєш моїй роботі?
— Тобто ви... не знаєте мене? — запитав Джейсон. — Я не один із ваших учнів?
Хедж фиркнув.
— Уперше тебе бачу.
Джейсон відчув таке полегшення, що ледве втримався від крику. Принаймні в нього не їде дах. Він дійсно в неправильному місці.
— Слухайте, пане, я не знаю, як сюди потрапив. Я щойно отямився в шкільному автобусі. Усе, що я знаю, — я не повинен тут бути.
— Точнісінько.
Грубий голос Хеджа знизився до шепоту, ніби він ділився таємницею.
— Ти дуже вправно маніпулюєш Туманом, малий, якщо змусив усіх цих людей уважати, що вони тебе знають. Але мене ти не обдуриш. Я вже декілька днів відчуваю запах чудовиська. Я знав, що серед нас є диверсант, але ти не пахнеш чудовиськом. Ти пахнеш напівкровкою. Отже... хто ти такий і звідкіля взявся?
Більшість з того, що сказав тренер, не мало жодного сенсу, але Джейсон вирішив відповісти чесно:
— Я не знаю, хто я. Не маю жодних спогадів. Ви повинні мені допомогти.
Тренер Хедж вивчав обличчя Джейсона, ніби намагався прочитати його думки.
— Добре, — пробурмотів Хедж. — Ти кажеш правду.
— Авжеж, правду! І які ще чудовиська та напівкровки? Це якісь кодові слова, чи що?
Хедж звузив очі. Частині Джейсона здавалось, що цей чолов’яга просто несповна розуму. Але інша частина йому вірила.
— Слухай, малий, — сказав Хедж. — Я не знаю, хто ти. Я знаю тільки, чим ти є, а це означає, що в нас неприємності. Тепер замість двох я мушу захищати трьох. Ти особливий пакунок? Так чи ні?
— Про що ви говорите?
Хедж подивився на грозу. Хмари, що нависли над майданчиком, ставали важчими й похмурішими.
