Пайпер узяла сандвіч, хоч її шлунок ще не відійшов після хвиль. Вона завжди просила арахісове масло та варення. Хоча б тому, що була вегетаріанкою. Стала вона нею з того часу, коли вони проїжджали повз бойню в Чіно, і від смороду всі її нутрощі ледве не вивернуло назовні. Проте була ще одна причина. Такий сандвіч був простою їжею, такий саме міг їсти на ланч будь-який звичайний підліток. Часом вона вдавала, що його насправді зробив тато, а не персональний шеф-кухар із Франції, який полюбляє загортати сандвіч у золотисту фольгу, а замість зубочистки чіпляти бенгальський вогонь.
Хоч щось може бути простим? Із цієї ж причини вона відмовлялася від модного одягу, який пропонував їй батько, а також від дизайнерського взуття й походів до салону краси. Самотужки підстригала собі волосся ножицями для паперу, навмисно роблячи зачіску нерівною. І надавала перевагу поношеним черевикам, джинсам, футболці й старій куртці від «Полартек» з тих часів, коли вони захоплювалися сноубордингом.
А ще вона ненавиділа закриті школи для снобів, які, на думку тата, були для неї корисні. Її виганяли й виганяли. А він усе знаходив і знаходив нові.
Учора вона здійснила свою найбільшу крадіжку, коли поїхала в тому «позиченому» «БМВ» з автомобільного салону. Щоразу її витівки ставали шаленішими, тому що привернути увагу тата ставало дедалі важче.
Тепер вона шкодувала. Тато поки що не знав.
Вона хотіла розповісти йому вранці. Але він здивував цією поїздкою, і зруйнувати все це вона не змогла. Вони проводили день разом уперше за останні... Мабуть, місяці три?
— Що сталося? — він передав їй содову.
— Тату, є дещо...
— Стривай, Пайпс! Знову це серйозне обличчя. Готова до «будь-яких трьох запитань»?
Вони роками грали в цю гру — татів спосіб підтримувати стосунки в найкоротший проміжок часу. Можна поставити будь-які три запитання. Жодних обмежень, і тільки чесна відповідь. Решту часу тато обіцяв не лізти в справи Пайпер, що було нескладно, ураховуючи, що його ніколи не було поряд.
Пайпер була впевнена, що більшості підлітків було б украй ніяково грати в таку гру з батьками. Вона ж, навпаки, завжди чекала на неї. Це як серфінг — справа нелегка, але дає змогу відчути, що в тебе насправді є батько.
— Перше запитання, — почала Пайпер. — Мама. Нічого нового. Мама завжди була однією з тем. Тато смиренно знизав плечима.
— Що ти хочеш знати, Пайпс? Я вже все тобі розповів — вона зникла.-Я не знаю, чому й куди. Після твого народження вона просто пішла. З того часу жодних звісток.
— Гадаєш, вона ще жива?
Такі запитання були поза правилами. Тато мав право відповісти, що не знає. І все ж вона хотіла почути, що він скаже.
Він довго вдивлявся у хвилі.
— Твій дідусь Том, — врешті промовив тато, — розповідав мені, що, коли йти достатньо довго назустріч заходу сонця, можна дійти до Країни привидів і поговорити там із померлими. Він казав, що в давні часи можна було повернути померлих, але потім людство все зіпсувало. Ну, це довго розповідати.
— Як царство мертвих у греків, — пригадала Пайпер. — Воно теж було на заході. І Орфей... він намагався повернути свою дружину.
Тато кивнув. Рік тому в нього була найвидатніша роль — роль давньогрецького царя. Пайпер допомагала йому вивчати міфи — усі ці давні історії про людей, які перетворювались на каміння й варились у лавових озерах. Вони весело проводили час за читанням, і Пайпер здавалося, що в неї не таке вже й погане життя. На деякий час вона відчула близькість з татом, але, як і все інше, тривало це недовго.
— Греки та черокі мали багато спільного, — погодився тато. — Цікаво, що подумав би твій дідусь, якщо 6 побачив нас зараз, коли ми сидимо на краю західної землі. Він, безперечно, вирішив би, що ми привиди.
— Отже, ти кажеш, що віриш у ті байки? Гадаєш, мама померла?
На його очах виступили сльози, і Пайпер побачила смуток, що ховався за ними. Вона усвідомила, чим він так приваблював жінок. Зовні він здавався впевненим і загартованим, але його очі були сповнені смутку. Жінки жадали з’ясувати чому. Вони намагались утішити його, і завжди марно. Тато казав, що так з усіма черокі — у кожного всередині темрява, яку залишили покоління болі і страждань. Але Пайпер уважала, що за цим ховається дещо більше.
— Я не вірю в байки, — промовив він. — Їх весело розповідати, але коли б я вірив у Країну привидів, чи звіриних духів, чи грецьких богів... не думаю, що зміг би спокійно засинати. Я б тільки те й робив, що шукав винних.
«Винних у смерті дідуся Тома, який помер від раку легень, до того як тато встиг прославитись і заробити гроші на лікування, — подумала Пайпер. — У тому, що мама, єдина жінка, яку він коли-небудь кохав, пішла, навіть не залишивши прощальної записки. Вона залишила його з новонародженою дочкою, піклуватися про яку він був не готовий. У тому, що він досяг успіху, але залишався нещасним».
— Не знаю, чи вона жива, — сказав тато, — але впевнений, що вона могла б бути в Країні привидів. Її не повернути. Якби я вірив у протилежне... не думаю, що міг би з цим миритися.
