Позаду них відчинилися двері авто. Пайпер озирнулася, і її серце завмерло. Назустріч крокувала Джейн у своєму діловому костюмі, хитаючись на підборах серед піску, з кишеньковим комп’ютером у руці. Вираз її обличчя був частково роздратованим, частково торжествуючим. Пайпер зрозуміла, що з нею зв’язалася поліція.
«Будь ласка, впади, — заблагала Пайпер. — Якщо існує який-небудь звіриний дух або грецький бог, що може мені допомогти, зроби так, щоб Джейн гепнулася. Я не прошу серйозної травми, усього лише відключіть її на залишок дня, будь ласочка».
Але Джейн наближалася.
— Тату, — швидко промовила Пайпер. — Учора дещо сталося...
Але він теж помітив Джейн. І вже зробив діловий вираз обличчя. Джейн би не з’явилася тут, коли б це не було щось важливе. Зателефонував голова студії, зазнав невдачі проект або Пайпер знову щось накоїла.
— Ми до цього повернемося, Пайпс, — пообіцяв він. — Треба дізнатися, що хоче Джейн. Сама знаєш, яка вона.
Так, Пайпер знала. Тато поплентався по піску назустріч помічниці. Пайпер не чула їхньої розмови, та в цьому й не було потреби. Вона добре вміла читати з обличчя. Джейн розповідала про вкрадене авто і час від часу тицяла на Пайпер, наче та була огидною кімнатною тваринкою, яка напаскудила на килим.
Татові сили й запал наче вітром здуло. Він жестом наказав Джейн почекати. А сам повернувся до Пайпер. Вона терпіти не могла цей погляд — наче вона зрадила його.
— Ти казала, що старатимешся, Пайпер, — сказав він.
— Тато, я ненавиджу цю школу. Я не можу. Я хотіла тобі розповісти про «БМВ», але...
— Тебе виключили. Машина. Пайпер? Тобі шістнадцять у наступному році. Я купив би тобі будь-яке авто. Як ти могла...
— Ти мав на увазі, що Джейн купила б мені авто? — зробила випад Пайпер. Вона не втрималася. Скипіла від злості й випалила: — Тату, просто послухай мене хоч раз. Я не можу чекати, доки ти поставиш свої дурнуваті три запитання. Я хочу ходити у звичайну школу. Я хочу, щоб ти ходив до мене на батьківські збори, а не Джейн. Або навчай мене вдома! Я стільки всього вивчила, коли ми разом читали про Грецію. Ми весь час могли б таке робити. Ми могли б...
— Не переводь усе на мене. Я роблю все, що можу, Пайпер! Ми про це вже розмовляли.
«Ні, ти завжди обриваєш цю розмову, — подумала вона. — Роками».
Тато зітхнув.
— Джейн поговорила з поліцією, виторгувала угоду. Автосалон не висуватиме звинувачень, але тобі доведеться погодитися ходити в школу-інтернат у Неваді. Вони спеціалізуються на проблемах... на підлітках з проблемами.
— От чим я є, — протремтів її голос. — Проблемою.
— Пайпер... ти обіцяла старатися. Ти розчарувала мене. Я не знаю, що ще можу зробити.
— Та що завгодно! Тільки зроби це сам! Без Джейн. Ти не можеш просто взяти й відіслати мене.
Тато опустив очі на кошик для пікніка. Його сандвіч лежав непочатий на клаптику золотистої фольги. Вони планували займатися серфінгом аж до заходу сонця. Тепер усе було зіпсовано.
Пайпер не могла повірити, що він поступиться Джейн. Тільки не цього разу. Не в чомусь настільки серйозному, як школа-інтернат.
— Поговори з нею, — сказав тато. — Дізнаєшся подробиці.
— Тату...
Він відвернувся, втупив очі в океан, наче бачив аж до самої Країни привидів. Пайпер пообіцяла собі, що не заплаче. Вона попрямувала через пляж до Джейн, яка холодно посміхнулась і показала квиток на літак. Як завжди, вона вже про все подбала. Пайпер була лише черговою проблемою дня, яку Джейн тепер могла викреслити зі списку.
Сон Пайпер змінився.
Вона вночі стояла на вершині гори. Знизу мерехтіли міські вогні. Перед нею палало багаття. Пурпурове полум’я, здавалось, давало більше тіні, ніж світла, але жар був таким сильним, що її одяг парував.
— Це друге попередження, — прогримів голос, настільки потужний, що струснув землю. Пайпер уже чула його в снах. Вона намагалася запевнити себе, що він був не таким лячним, як вона пригадувала, але він виявився ще страшнішим.
За вогнищем у темряві окреслилося величезне обличчя. Здавалось, що воно літає над вогнем, але Пайпер була впевнена, що воно є частиною гігантського тіла. Грубі риси, наче висічені з каменю. Ледве можна було прийняти це обличчя за живе, коли б не пронизливі безбарвні очі, схожі на необроблені алмази, і жахливі дреди, у які вплетені людські кістки. Обличчя посміхнулось, і Пайпер здригнулася.
— Зробиш, що тобі скажуть, — сказав велетень. — Вирушиш на завдання. Виконаєш наш наказ — і зможеш піти живою. Інакше...
Він вказав на вогонь. Там висів непритомний батько Пайпер, прив’язаний до стовпа.
Вона спробувала крикнути. Хотіла покликати тата і змусити велетня його відпустити, але голос не слухався.
— Я буду спостерігати, — сказав велетень. — Служи мені, і ви обидва вцілієте. Даю слово Енкелада. Підведеш... що ж, я спав протягом тисячоліття, юна напівбогине. Я вельми зголоднів. Підведеш, і я добре пообідаю.
Велетень зареготав. Земля затремтіла. Під ногами Пайпер утворилася тріщина, і дівчина впала в темряву.
