Фестус усе летів. Вітер ставав дедалі холоднішим, а засніжені ліси внизу, здавалось, тягнулися цілу вічність. Лео не знав точно, де знаходиться Квебек. Він сказав Фестусу доправити їх до палацу Борея, і той полетів на північ. Хлопець сподівався, що дракон знає шлях і вони врешті-решт опиняться не на Північному полюсі.
— Чому б тобі не перепочити? — промовила Пайпер йому в ухо. — Ти був на ногах усю ніч.
Лео хотів було заперечити, та слово «перепочити» лунало занадто солодко.
— Ти ж не дозволиш мені впасти?
— Довірся мені, Вальдес. — Пайпер поплескала його по плечу. — Красуні ніколи не брешуть.
— Дійсно, — пробурмотів він. Притулився до теплої бронзової шиї дракона і заплющив очі.
Здавалось, що він спав лише декілька секунд, однак, коли Пайпер потрясла його, щоб розбудити, денне світло вже згасало.
— Прилетіли, — промовила вона.
Лео потер очі, щоб збадьоритися. Знизу, на крутому схилі, розкинулося над рікою місто. Рівнини навколо запорошило снігом, але саме місто під зимовим вечірнім сонцем випромінювало тепло. Наче в середньовічному містечку, поміж високих стін тіснились будівлі, набагато давніші ніж ті, що будь-коли доводилось бачити Лео. У самому центрі був справжній замок (принаймні Лео припускав, що це замок), що мав величезні стіни з червоної цегли та квадратну башту зі шпилястим зеленим дахом.
— Скажіть мені, що це Квебек, а не майстерня Санти, — попросив Лео.
— Так, Квебек, — підтвердила Пайпер. — Одне з найстаріших міст у Північній Америці. Засноване приблизно тисяча шістсот якогось року.
Лео здійняв брову.
— Твій батько ще й у фільмі про таке знімався?
Пайпер зробила гримасу, яку Лео вже не раз бачив, однак з її новим гламурним макіяжем ефект вийшов не зовсім такий.
— Я читаю інколи, розумнику! Якщо мене визнала Афродіта, це ще не означає, що я мушу бути пустоголовою.
— Ну й злюща! — промовив Лео. — Якщо ти так багато знаєш, то що це за замок?
— Готель начебто.
Лео розсміявся.
— Не може бути.
Однак коли вони наблизились, Лео побачив, що вона мала рацію. Біля парадного входу метушилися швейцари, носії з багажем та інші готельні працівники. На під’їзній дорозі стояли чорні розкішні авто. Люди у вишуканих костюмах і зимових плащах поспішали втекти з холоду.
— Північний Вітер мешкає в готелі? — запитав Лео. — Це не...
— Агов, народе, — перервав Джейсон. — У нас компанія!
Лео подивився вниз і зрозумів, що мав на увазі Джейсон. З вершини башти до них наближались дві крилаті постаті — розлючені ангели з погрозливими мечами.
Фестусу не сподобались ангелохлопці. Він різко зупинився в повітрі, заплескав крилами й оголив пазури. З його горлянки вийшов знайомий Лео гуркіт. Дракон готувався видмухнути вогонь.
— Спокійно, хлопчику, — пробурмотів Лео. Щось йому підказувало, що ангелам не сподобається спроба їх підпалити.
— Не подобається мені це, — промовив Джейсон. — Вони виглядають, як грозові духи.
Спочатку Лео подумав, що той має рацію, однак, коли ангели наблизились, він помітив, що ті більш цільні ніж вентуси. Вони виглядали як звичайні підлітки, за винятком сніжно-білого волосся та пір’ястих пурпурових крил. Їх бронзові мечі були зубчастими і нагадували бурульки. А обличчя мали таку схожість, що вони могли б бути братами, але не близнятами.
Перший був розміром з вола. Одягнений у яскравий хокейний светр, мішкуваті спортивні штани та чорні шкіряні черевики. Хлопчина, схоже, забагато бився, тому що обидва його ока були підбитими, а коли він вищирив зуби, виявилося, що вони в нього не всі.
Другий хлопчина виглядав так, наче зійшов з обкладинки рок-альбома вісімдесятих, одного з тих, що були в мами Лео, — «Journey», можливо, або «Холл та Оутс», або щось навіть більш дурнувате. Сніжно-білу голову прикрашала зачіска маллет[27]. На ньому були гострокінцеві шкіряні туфлі, дизайнерські штани, украй вузькі для нього, та надзвичайно потворна шовкова сорочка з трьома розстібнутнмн верхніми ґудзиками. Мабуть, він бачив себе неабияким серцеїдом, однак важив не менш ніж дев'яносто фунтів[28] та й мав силу-силенну вугрів.
Ангели зупинилися перед драконом і зависли з мечами напоготові.
Хокейний «віл» наче хрюкнув:
— Де дозвіл на політ?
— Що, перепрошую? — запитав Лео.
— Ваш політ не зареєстровано в системі, — пояснив запаморочливий красунчик. Попри все інше, він ще й мав французький акцент, але такий поганий, що Лео був упевнений у його фальшивості. — Це закритий повітряний простір.
— Убити їх? — «віл» виставив напоказ свою діряву посмішку.
Дракон почав фиркати парою, ладний захищати друзів. Джейсон закликав свій золотий меч, та Лео закричав:
— Постривайте! Покажімо свою вихованість, браття! Можу я хоча б дізнатись, кому випала честь мене знищити?
— Я — Кал! — видав «віл». Він мав такий вигляд, наче дуже собою пишався, ніби витратив цілу купу часу, щоб запам’ятати це речення.
— Це скорочено від Калаїд, — додав красунчик. — На жаль, мій брат не може це вимовити, як і інші слова, що мають більше, ніж два склади...
— Піца! Хокей! Вбити! — запропонував Кал.
— Включно з його власним ім’ям, — закінчив красунчик.
