— Так, тобі знайоме це місце, — промовив велетень. — Приведи своїх друзів сюди замість справжнього місця призначення, і я дам собі раду з ними. Або навіть краще: убий їх ще до того, як дістанешся сюди. Мені байдуже, що ти обереш. Але будь на вершині в полудень дня сонцестояння — і зможеш забрати свого батька та піти з миром.
— Я не можу, — промовила Пайпер. — Ти не можеш просити мене...
— Зрадити цього дурнуватого хлопчиська Вальдеса, який завжди тебе дратував, а зараз щось приховує від тебе? Відмовитися від хлопця, якого в тебе ніколи не було? Хіба це важливіше за твого власного батька?
— Я знайду спосіб тебе здолати, — відповіла Пайпер. — Я врятую і тата, і друзів.
Велетень заричав у тіні.
— Колись я теж був зарозумілим. Гадав, що боги ніколи мене не здолають. А потім вони скинули на мене гору, втиснули в землю, де я страждав століттями, непритомніючи від болю. Це навчило мене терпіння, дівчинко! Навчило не діяти легковажно. Земля прокидається, і з її допомогою я видерся назад. І я тільки перший. Мої брати повстануть за мною. Нашій помсті не перешкодити — не цього разу. А тобі, Пайпер МакЛін, потрібен урок покірності. Я покажу тобі, як легко можна вибити з голови бунтарський дух.
Сон розвіявся. І Пайпер із криком прокинулася — вони падали з неба.
Пайпер борсалась у повітрі. Далеко внизу вона побачила міські вогні, що мерехтіли в ранньому світанку, а за декілька сотень ярдів некеровано крутилося тіло бронзового дракона: крила ледве рухалися, а в пащі, наче зламана лампочка, блимав вогонь.
Повз неї пролетіло якесь тіло — це Лео, який кричав та несамовито хапався за хмари.
— Не кру-у-уто!
Вона спробувала покликати його, але він уже був занадто далеко внизу.
Десь над нею закричав Джейсон:
— Пайпер, вирівняйся! Витягни руки й ноги!
Стримати свій страх було важко, і все ж вона зробила, як він порадив, та повернула собі абияку рівновагу. Вона падала, витягнувши руки та ноги, як парашутист. Вітер під нею здавався твердою крижаною брилою. А за мить Джейсон уже був поруч і тримав її за талію.
«Дякувати богові», — подумала Пайпер. Але інша її частина подумала: «Чудово! Другі за тиждень обійми, і обидва рази тому, що я ледве не розбиваюсь на смерть».
— Треба підхопити Лео! — крикнула вона.
Їх падіння сповільнилося, коли Джейсон оволодів вітрами, проте їх усе одно кидало то вгору, то вниз, так, наче вітри не хотіли співпрацювати.
— Зараз буде жорстко, — попередив Джейсон. — Тримайся!
Пайпер сильніше зімкнула руки навколо нього, і Джейсон ринувся додолу. Пайпер, швидше за все, кричала, але звуки не вилітали з її рота. Зображення в очах розпливлося.
А потім — БАХ! — вони врізались у ще одне тепле тіло — Лео, який продовжував звиватися та лаятися.
— Припини борсатися! — сказав Джейсон. — Це я!
— Мій дракон! — закричав Лео. — Ти мусиш врятувати Фестуса!
Джейсон і без цього ледь утримав їх двох у повітрі, і Пайпер була переконана, що він ніяк не зможе допомогти п’ятдесятитонному металевому дракону. Але перш ніж вона могла спробувати вгамувати Лео, знизу пролунав вибух. З-поза складського комплексу викотився вогняний шар, і Лео скрикнув:
— Фестус!
Обличчя Джейсона червоніло від напруження, він намагався підтримувати повітряну подушку під ними, та переривчасте ґальмування було найбільшим, на що він міг спромогтись. Це не було схожим на вільне падіння, вони наче, підскакуючи, котилися донизу велетенськими сходами, долаючи по сто футів за раз, від чого шлунок Пайпер почувався не найліпшим чином.
Поки вони хиталися зиґзаґами, Пайпер встигла де- тально розгледіти фабричний комплекс унизу: склади, труби, дротяну огорожу та стоянку із засніженими машинами. Вони все ще були достатньо високо, щоб удар об землю розмазав їх у калюжу, коли Джейсон застогнав:
— Я не можу...
І вони камінням полетіли донизу.
Вони вдарились об дах найбільшої будівлі — складу — і з тріском провалились у темряву.
На жаль, Пайпер спробувала приземлитися на ноги. І ногам це не сподобалося. У лівій щиколотці спалахнув біль, коли вона вдарилася об холодну металеву поверхню.
Кілька секунд вона не усвідомлювала нічого, окрім болю — болю настільки жахливого, що у вухах дзвеніло, а очі застелило багрянцем.
А потім вона почула голос Джейсона десь унизу, що лунав крізь приміщення.
— Пайпер! Де Пайпер?
— Ай, друзяко! — поскаржився Лео. — Це моя спина! Я тобі не диван! Пайпер, куди ти поділася?
— Тут, — ледве вимовила вона, скиглячи.
Вона почула шаркання та бурмотіння, а потім важкі кроки металевими сходами.
В очах почало прояснюватися. Вона була на металевій кладці, що кільцем оточувала складське приміщення. Лео та Джейсон приземлилися знизу і зараз піднімались до неї сходами. Вона поглянула на свою ногу, і до горла підступила нудота. Пальці на ногах начебто не мають дивитися в цей бік, чи не так?
О боже. Вона змусила себе відвести погляд, поки її не знудило. Зосередься на чомусь іншому. На будь-чому іншому.
