купили спеціальну мазь для приглушення нюху.
Увечері, коли ми повернулися з покупками до “Вітру”, то той продовжив гудіти, як
стривожений вулик.
- І чого вони знову гуляють? - здивовано запитав Алкід. - Мабуть, вважають, що виділені гроші ніколи не закінчаться, - припустив Кріон. - Це вже їхні проблеми, - підсумував Галеон і мовчки взявся за вечерю. Він був
настільки зосереджений, що навіть не звернув увагу на подавальницю, з якою провів ніч. Від чого дівчина обурилась і з гуркотом розставляла посуд на столі.
На всякий випадок ми попросили господиню розбудити нас задовго до світанку, аби
не запізнитися на відправлення.
Дивно, але окрім нас в таку рань в залі були три жерці, про існування яких я вже
встигла забути: дівчина і двоє хлопців. Саме їхня присутність нагадала мені, що я збиралася ще раз поговорити з магами й передати слова магістра Ланг. Будити когось зараз не було сенсу, того заспокоїв себе, що один раз я їм про це розповіла. А якщо вони не запам'ятали чи проігнорували - це їхні проблеми. В мене своїх турбот більш ніж треба.
Поснідавши та взявши їжі з собою в дорогу, ми вирушили до воріт. І вже там
попрощалась з встигнувши здружитися компанією. Лавена навіть розплакалась при розлуці, того прийшлось пообіцяти, що ще якось зустрінемося. Після чого кожен пішов в свою сторону.
***
За міськими стінами розкинулося справжне снігове море. Ліс, гори і небо все
зливалися в єдине - безкрайне, біле, холодне.
Сані монотонно скрипіли по снігу, заганяючи в напівдрімоту. Але мороз, що
пробивався аж до кісток, попри хутро, не давав заснути. А від сидіння без руху м’язи зводило судомами. Час від часу я змінювала положення, сподіваючись, що хоч якось покращу кровообіг, але без особливого успіху.
Повз пролітали засніжені дерева - схожі на велетенські білі статуї, застиглі у
мовчазному вартуванні. Інколи зустрічалися інші подорожні: вершники, сховані по самий ніс у плащі, або обмерзлі вози, накриті рогожами.
Поряд зі мною сиділо подружжя. Дружина майже без перерви або лаялася на
подорож, або ділилася плітками зі своїм чоловіком. Той лише час від часу погоджувався з нею, киваючи головою, мовчазно приймаючи свою долю. Вона й мене намагалася залучити до розмови, але, помітивши, що я не людина, почала тихим голосом звинувачувати всіх нелюдей - прямо чоловікові у вухо. Жінка все боялася, що я, зі своїми іклами, які вже встигла продемонструвати, перегризу їй горло вночі. Здавалося, її голос ставав тільки голоснішим, коли я заплющувала очі - ніби спеціально.
Шкода, що не вдасться закрити їй пельку - доведеться терпіти її, в кращому
випадку, аж до Сардана. А це - десять днів доброї погоди.
Через несподівану хуртовину, яка знизила видимість до нуля, каравану довелося
зупинитися на околиці маленького села під назвою Білі Кручі. Де вони знайшли ті кручі - не відомо. Я за три дні бачила лише ліс, засніжений до самої крони. Можливо, кручі сховані десь під білим покривалом, і самі забули про своє існування.
Вільного місця в місцевому трактирі для ночівлі не було зовсім. Навіть лавки в
обідньому залі вже встигли зайняти більш досвідчені мандрівники. Та що лавки - в конюшні не було зайвого місця.
Тож жовелося розміститися на задньому подвір’ї. Сніг скрипів під ногами, коли я
обирала рівніше місце, аби встановити свій намет. Холод пробирав до кісток, пальці зводило від морозу, але я все ж дістала з браслета спорядження, розклала полотно, натягла тент. З дозволу господаря трактиру я прихопила оберемок наколотих полін - сухих, з морозним присмаком кори - й заходилась розпалювати багаття. Вогонь запалав з третьої спроби, і я підсунула руки до тепла, вдячна за хоч якийсь затишок.
З їжі залишилися лише крупа та трохи сушеного м’яса. Нічого святкового, але після
довгого дня в холоді навіть простий суп здавався делікатесом. Я зачерпнула води з криниці, трохи постоявши в черзі з місцевими, і поставила казан над вогнем.
Запах м’яса змішався з димом. Шкода, що не було овочів - хоча б цибулі з морквою.
Але я не скаржилась.
Я сиділа біля багаття, загорнувшись у плащ, і дивилась, як тане сніг поруч із
полум’ям. Навколо - темрява, мороз і тріск дров.
І коли вечеря була майже готова, до мене підійшов один з охоронців. Його кроки
були легкі, обережні, майже нечутні.
- Доброго вечора, - привітався незнайомець, і його голос, глибокий і рівний. - Доброго, - відгукнулася у відповідь та підвела голову намагаючись при цьому
добре розгледіти співрозмовника.
На перший погляд, визначивши до якої раси належить цей високий хлопець з