загадкові тонкі нитки, що обплітають усе, мов павутиння. Але марно. Хоч напарник не здавався й обіцяв мучити мене тренуваннями до самого Норгерда, щоб у школі не вдарила обличчям у бруд своєю неосвіченістю. Мовляв, із таким завданням і дитина впорається.
Трактир “Гарячий камінь”, що розташовувався трохи осторонь Північного Шляху
,порадував не тільки чистотою, а й лазнями. Про це я мріяла з першого дня мого перебування в цьому світі. Миття в тазі з ледь теплою водою не могло замінити гарячій пар й мило із запахом лаванди.
Цей чудовий заклад тримало подружжя іллінів. Прислугою в них були юмінари - з
пухкими вухами на маківці та ще більш пухнастими хвостами. Єдиним охоронцем, якого ми принаймні помітили, був пристарілий каргол, поряд з яким навіть Террі здавався низькорослим.
Друг трохи розповів про ці три раси.
Ілліни, карголи та юмінари прийшли з одного світу. Елітою в цій трійці були ілліни.
Карголи виступали в ролі незламного війська. А ось юмінарам дісталося лише раби-прислуга. І хоча вже давно перестали бути рабами, то все одно продовжують служити іллінам, й іноді за - хросси.
Я по-новому подивилася на господарів цього закладу, та Террі мене заспокоїв: ця
сімейна пара поважно ставиться до прислуги.
Ще однією приємністю деталлю було у цьому трактир було дзеркало на повний мій
- немаленький - зріст, аж сто вісімдесят сантиметрів. Воно дозволило добре розглянути себе зі сторони.
Отже.
Райдужка, що займає майже все очне яблуко, зараз була кольору грозового неба, а
вертикальна зіниця видавала в мені не людину. Злегка загострені вуха, хоч не такі виразні, як у Террі. Усмішку прикрашали доволі великі, білі ікла. Ніс рівний, рот не великий. Губи середні - не тонкі, але й не укушені шаленою бджолою. Густе, руде волосся, що спадало нижче дупи, я оцінила раніше, коли розчісувала вранці та ввечорі. Брови середні та теж руді, як і довгі вії. Обличчя ж мало майже круглу форму. Екзотичне поєднання, очевидно, на любителя. Не страховисько, як стверджувала вампірша, й то добре. До всього можна звикнути. А ще мені здавалося, що не дуже відрізнялося від попереднього.
Потім я перейшла до тіла.
Ніякої крихкості чи худорлявості. Пристойного розміру повні груди в обхваті
відповідали параметрам округлих сідниць. Велика статура, але товстою чи жирною назвати язик не повертався. Напевно, якби була нижчою на зріст, так здавалося б, але тонка талія робила його схожим на пісочний годинник. І ніякого обвислого живота чи складок жиру - одні м'язи, які потребували тренувань. А довгі, рівні ноги закінчувалися невеликими ступнями. Я була задоволена, особливо не побачивши ні цятки, ні волосинки, ні зморшки на молочній, гладкій шкірі. Лише татуювання-печатка на спині нагадує більше шрам. Так пам'ятаю. Щось у момент переходу мені про це говорили.
У момент переходу...
Мені здалося, що я схопила за хвіст якісь спогади, але вони ніби маслом змащені
вислизнули й відразу розчинилися у свідомості.
Шкода.
Не ставши на цьому зациклюватися, я повернулася до огляду. Друге татуювання-шрам було на зап'ясті - саме там де в момент активації
знаходився браслет-артефакт.
Далі.
А далі був - хвіст. Довгий, у золотій лусці, з гострим кінцем, що дуже нагадувало
кістяне жало. Але до нього, як і до волосся, я звикла. Він часто з'являвся у моменти сильного сплеску емоцій. Й саме через нього Террі здогадався, що я - дракониця, та пообіцяв мовчати.
Трансформуватися, щоб подивитися на свою другу іпостась, поки не наважувалась.
Було страшно, якщо чесно, що застряну в ній на віки вічні.
***
Ми сиділи чисті та сухі, загорнуті у величезні рушники в кімнаті з двома ліжками та
поєднували приємне з корисним. Відзначали свято зимового сонцестояння, яке в ельфів називалося Юлейт, а на загальній мові - Гхеїмрід. Вечеряли капустяним пирогом з розбавленим червоним вином. А також вивчали місцеву писемність. Точніше - я вивчала, а Террі пояснював.
- Це пишеться так, - показав хлопець чергову закарлючку. - Угу, - відповіла я, бо до цього відкусила шматок пирога. - Спробуй написати її разом з попередньою... коли руки звільниш. - Угу, - знову повторила я, запихаючи в рот останній шматочок. Ельф терпляче чекав, коли я закінчу вечерю, з якою він давним-давно впорався. - Я ось про що думаю. Особисте та таємне листування можна вести на моїй рідній
мові.
- Можна. Але є одне “але”. Її можуть прочитати ті, хто вже потрапив разом з тобою
в цей світ та ті, хто потрапить в майбутньому.
- Вважаєш, ще будуть?
- Знаю, - відповів він, даючи зрозуміти, що передбачив більше однієї групи таких, як
я. - Тихо. Ти чуєш це?
Мені навіть не довелося прислухатися - до трактиру під'їхала велика компанія
вершників.
Підійшовши до вікна, Террі спробував крізь щілини у віконницях розглянути, що