гострими кінчиками вух, які виглядали з чорного, наче праскою випрасуваного, довгого волосся, не змогла, проте деякі натяки були. Та найбільше вражав запах. Від нього пахло лісом - не тим, що нісся з довколишніх засніжених дерев, а іншим, старшим, диким, живим.
- Я Атарільдо, можна просто Террі. А як звати вас?
- Ята, - одразу скоротила своє ім'я здивувавшись ввічливості. Всі - від охоронців і до
торгівців - зверталися лише на “ти”.
- Дуже приємно познайомитися. А правда що ви їдете до Маг-Рівіка? - Так, - коротко відповіла я. Робити таємницю з кінцевого пункту своєї подорожі я
не збиралася.
- Я так і подумав. Від тебе тягне магією на ларків на сто. Я, як і ти, маг - тому добре
відчуваю її присутність. І також прямую до Маг-Рівіка, вступати до школи, - при цьому він так широко посміхнувся, що в черговому спалаху вогню помітила його рівні зуби, без ніякого намету на ікла. - Мій головний дар - передбачення. Бачу правда лише уві сні, та не завжди зрозуміло. А як далі будеш рухатися після Сарадана?
- Я б краще залишалась з цим караваном. Він мандрує аж до самого Ейсшора. Це
зручно і безпечніше, аніж їхати водиночку.
- Але я у твоєму голосі відчуваю якусь “але”.
- Так, - зітхнула я. - Через те, що караван буде стояти аж десять днів, думала
скористатися порталом, а вже в наступному місті пошукати інший.
- А якщо я запропоную далі вдвох мандрувати? Я розумію, з першим зустрічним -
це божевілля. Але ти ж емпат. Можеш відчути, що я не завдам тобі шкоди.
Хлопець мав рацію, емпатія в мене “працювала” справно. Розумний не брехав, але
щось замовчував, бо його шалене серцебиття здавалось - ось-ось проб'є грудну клітину.
- Я бачу сумнів у твоїх очах. Тому скажу дещо ще, - Террі опустив погляд у багаття.
- Я пішов з дому. Набридло сидіти в манірному лісі та ходити в особистих учнях. Ти навіть не уявляєш наскільки це нудно.
Якось не помітно ми перейшли на “ти”. І хоч зовні хлопець виглядав років на
двадцять, а то й менше, я добре відчувала: у ньому ще живе підлітковий бунт, дикий і нестримний.
Я зважила всі “за” та “проти” й зробила вибір.
- Добре, я згодна. Але є невеличка проблема: в мене немає, а ні коня, а ні грошей,
щоб його придбати. Та ще верхи їздити не вмію.
- То не є проблемою, - посміхнувся Террі. - Мій Ернііл спокійно витримає двох. - А до зимових іспитів встигнемо? - запитала я, не хотілося пів року витратити через
запізнення.
- Повинні. Ернііл - чарівний кінь, він вміє скорочувати простір. Якщо все піде добре,
то будемо в Маг-Рівіку ще до початку іспитів.
Сівши у сідло вдруге в житті, я відчула себе мішком з картоплею. Добре, що Террі
сам контролював свого коня, бо я навіть уявлення не мала, як змусити тварину зупинитися, чи звернути в бік. Я могла тільки мовчки сидіти позаду.
Кінь в ельфа був темно-сірим зі білосніжною гривою, заплетеною в коси, щоб вона
не тягнулася по снігу. Й ім'я личило йому - Ернііл.
Купець каравану був не надто задоволений тим, що прийшлося лишитися одного з
охоронців, але Атарільдо нагадав, що наймався якраз до Сардана, й ще в Доримі нагадував про це. Трохи побурчавши, купець розрахувався з ельфом, а на моє місце одразу ж знайшов нового пасажира.
На світанку, на виїзді з міста, нас лише байдуже окинули оком сонні сторожі -
полінилися навіть вийти та перевірити наші документи. Мені вже доводилось бачити паспорт Атарільдо, в ньому як і в моєму, замість року народження стояло три хрестика. Що було дуже дивно, бо я точно знала скільки років новому тілу. Проте в самому низу документа стояла ще одна дата. Нуль перше, дванадцяте, сто п'ятдесят шостого року. Точно такі ж дати стояли у всіх потраплянців.
Ельф-хитрунець, вирішив сховатися серед нових жителів цього світу. Цікаво, де він
дістав підроблений документ? Хоча… що там було підробляти? Лист пергаменту, в якому було написано ім'я, раса, зовнішні прикмети, дата народження - і печатка в самому низу. Нічого складного.
***
Погода за межами міста була приємною. Свіжий сніг хрустів під копитами, вітру не
було, а червоне сонце сяяло в наші спини. Хоча зірку цього світку треба було називати Серін, я продовжувала хоча б подумки називати її сонце.
Спочатку ми їхали мовчки, йдучи за слідом, що залишили чиїсь сани. Я навіть
змогла задрімати, що ледь не призвело до падіння.
Ближче до обіду ми зупинилися на відпочинок та обід біля невеликого
придорожнього трактиру, де п’янички з розташованого неподалік села, не добре дивилися на нас, але підходити не наважились.
До наступного трактиру ми дісталися вже в темряві. Той зустрів нас шумом, теплом
і запахом горілого м’яса. Всередині було брудно, та все-таки краще, аніж спати на снігу на вулиці.
Зайнявши один зі столів, Террі з жалем подивився на мене. Спочатку йому довелося