школи. Але попереджаю - там може не бути вільних кімнат. Ще є “Червоне Яблуко” - там дорожче, але також не далеко. Орієнтиром, щоб їх знайти, є сама школа. Як вийдете з вежі, покрутіть головою та побачите височезний шпиль. От то вона і є. Тож що не заблукаєте. А вже ближче до неї запитаєте про гостьові будинки.
- Дякую. До побачення.
- До побачення. Й нехай щастить в новому місті.
***
Маг-Рівік відрізнявся від Дорима - і водночас нагадував. Ті ж нерівні вулиці,
засипані снігом. Ті ж самі невисокі будинки. Ті ж самі високі вежі. Але все-таки він був іншим. Магія відчувалася тут скрізь: у вивісках, у снігових скульптурах, в будинках, в повітрі. Її зерна були повсюди.
Та, пам’ятаючи, що зимовий день короткий, вирішила спочатку знайти гостьовий
будинок, а вже потім розглядати місто, у якому мені належало жити не один рік.
Спочатку дійшла до “Дикого Кабана”, але там як й попереджували вільних кімнат
не було. Мені звісно запропонували підселити до когось, але я відмовилась - пам’ятаючи, що вночі могла частково або повністю перетворитися. Поки мені не вдавалося контролювати другу іпостась у несвідомому стані.
У “Червоному Яблуку” вільні були кімнати. Точніше - одна. З величезним ліжком,
явно не для сну. Але вибрати не було, а шукати третій варіант вже було відверто лінь.
Скориставшись тим, що у мене були гроші, я замовила гарячу ванну та вечерю
прямо в кімнату.
Кухня рясніла морепродуктами - це, безсумнівно, мені подобалось. А в поєднанні з
гарячою ванною, дало розслаблюючий ефект, й я нарешті заспокоїлась.
Я - не маленька, домашня дівчина. Я - дракон. Хижак. Великий та небезпечний.
Впораюсь.
Перевіривши Діра, перш ніж лягти спати - переконавшись, що він чистий,
нагодований й добре влаштований, - я повернулася до своєї кімнати.
Прокинулась ще до світанку від відчуття дискомфорту. Розібравшись із причиною,
повернулася до “людського” вигляду. Мабуть, недаремно не стала відмовлятися від такого зручного ліжка, яке зміго розмістити, хоч й маленького, але дракона.
Переконавшись, що нічого не пошкоджено, вирішила ще полежати, розвалившись
“зірочкою”, та надовго мене не вистачало. Спрага дій перемогла.
Впоравшись з ранковим ритуалом частоти, я попрямувала вниз, де була
розташована їдальня.
Щось це мені нагадало...
Порожні столики, відсутність власника. Ось тільки це був не Дорим. Сумно посміхнувшись спогадам, я сіла за один зі столиків біля вікна, в очікуванні,
коли з’явився хтось із працівників цього закладу.
- Ви рано! - вигукнула дівчина в білому фартусі та хустині на голові. - У нас ще
сніданок не готовий. Лише хліб поставили в печі.
- А вчорашній залишився? - запитала я.
- Так, але...
- От і чудово. Принесіть його. Тільки перед цим наріжте тонкими шматочками та
обсмажте на олії. А сир, шинка є? Теж несіть. А є у вас трав'яний чай?
- Є. А також є чайний лист, - гордо заявила працівниця. - Тоді його й заваріть. Буду дуже вдячна.
- Зараз принесу.
Замовлення довелося чекати трохи більше, ніж очікувалося, але воно того варте.
Окрім того, що я замовила, мені принесли варені яйця та смажену кров'яну ковбасу. А також креманку з вишневим варенням до гарячого чаю. Як сказала господиня, компенсація за те, що не змогла вчасно забезпечити сніданок - включений до виплати проживання.
***
Школу знайшла швидко, але, на жаль, сьогодні був вихідний день. Охоронець на
вході порадив завітати завтра о восьмій ранку. Подякувавши, я вирушила досліджувати місто, яке вчора не встигла добре дослідити. А досліджувати було що.
Місто звивалося вузькими, майже лабіринтовими вуличками, які тіснилися між
невисокими кам’яними будинками з гострими дахами. Бруківка під ногами була нерівною, а повітря наповнював легкий запах сирості та старого дерева. Кожен поворот ховав у тіні темні арки та вузькі прохідні проходи, що, здавалося, вели у таємничі підземелля.
Височенні вежі піднімалися над містом, ніби суворі охоронці - їхні шпилі,
прикрашені різьбленими кам’яними фігурами, кидали довгі тіні на вулиці, а з вершини чути було час від часу мелодійний дзвін дзвонів. Вікна будинків були вузькими, вночі їх прикривали дерев’яними ставнями, які тріскотіли від вітру. Інколи помічала вуличні ліхтарі на масивних залізних кронштейнах. Зараз вони не працювали, але з заходом зірки запалюваючись, кидали м’яке жовте світло, що підкреслювало текстуру старої кам’яної кладки.
У повітрі відчувалася загадковість, ніби за кожним кутом ховається давня легенда
або невідома небезпека. Місто жило своїм особливим життям - крик рибалок, шелест тканин ремісників і дзвін мечів у тренувальних дворах - усе це створювало атмосферу часу, коли світ був одночасно прекрасним і суворим.
Трохи поблукавши, я вийшла в торговельний район, розташований буквально за два