- Ми можемо скинути до шестидесяти, але не більше. Дешевше - тільки оренда. - А чиїм коштом буде проводитись ремонт?
- За рахунок наймача, - задоволено оголосив гном, але радість тривала не довгою:
прямо під моєю ногою зі скрипом провалилася гнила дошка.
- Сорок, - внесла я пропозицію, діставши свою кінцівку. - П’ятдесят, - тут же підхопив торги гном, хоча до цього казав, що дешевше вже
нікуди.
- Домовилась, - тут же погодилась я.
Звісно, можна було ще поторгуватися, перевірити, чия жадібність переможе - гнома
чи дракона. Але бажання отримати власну домівку перемогло. Того вже надвечір я стала володаркою будиночка в провулку провулка.
Учора весь день провела у сортуванні мотлоху в крамниці. Визначала, що ще може
знадобитися, а що варто викинути. Сьогодні сміття вже виносили будівельники, яких мені порадила володарка «Червоного Яблука».
Четверо працівників швидко звільнили приміщення, а потім зялися до демонтажу:
здирали штукатурку, зривали гнилі дошки, зміцнювали балки. Працювали швидко й злагоджено.
Щоб я не плуталась під ногами, мені також знайшлося заняття - обережно виймала
скло зі старих рам. Дерево давно пересохло й тріщало навіть від легкого дотику, але мені вдавалося не порізатися. Поряд уже стояли новенькі віконниці - гладкі, трохи світліше за колір старих.
Наймані працівники були не людьми, а Санкорами. Усі всіх чотирьох були очі
яскравих кольорів та маленькі ріжки, що стирчали з темного волосся. Вуха - трохи загостреними, як у мене, а хвости з пензликами були настільки рухливі, що вони використовували його, як третю руку. У мене навіть з’явилася ідея - свій так натренувати.
А ще вони любили спілкуватися під час роботи - чим неабияк мене розважало. За
день я наслухалась більше байок і небилиць, ніж за весь час мого перебування в цьому світі. Навіть за Террі не було часу сумувати.
- Ята! - покликав мене один із працівників, на ім'я Енферні. - Ось тут у вас дірка в
підлозі.
Я підійшла ближче. Справді - у підлозі чорніла рівна дірка, завширшки з дві долоні.
Протягом із неї не тягнуло, але погляд у ній губився.
- І нащо вона? - поцікавилась я.
- Це злив відходів, - пояснив будівельник. - Щоб невдалі експерименти не в ті руки
не потрапили та шкоди не наробили.
- А куди вона веде?
- Кудись глибоко під землю. Під Торговий Квартал, а може й далі. Ходять чутки про
стародавні катакомби, що тягнуться через все місто наче павутиння. Коротше - ніхто нічого не знає, але всі користуються. Закриваємо, чи він вам теж знадобиться.
- Ні. Хай залишиться.
Не знаю, чи будуть в мене залишки від небезпечних зіль, щоб регулярно їх зливати,
але от зручностей хотілося. Бігати в туалет узимку - та ще “радість”, особливо в місті. В Маг-Рівіку, як і в усьому цьому світі, сучасної каналізації не було. Все чистилось та прибиралось магією, якою я поки не володію в тій мірі щоб одним рухом брові прибирати за собою лайно. Тож, якщо вже є готовий канал для зливу - дурницею було б його закривати.
Та на цьому сюрпризи не закінчились.
Над дверима, просто під товстим шаром старої штукатурки, будівельники виявили
ліпнину. Орнамент був незвичний: невідомі мені руни, що утворювали арку від одвірка аж до самої підлоги. Такі самі символи згодом знайшли й над каміном - витончені, але виразні, наче їх не ліпили вручну, а зливали з каменем у єдине ціле.
Я не впізнала жодної руни. Але щось у них було... живе. Вони вібрували на краєчку
зору, ніби світло ламалось об них. Дивитися було цікаво й водночас тривожно.
- Залишити? - запитав Енферні, протираючи рукою порох з каменю. - Звісно, - відповіла я. - Гарно ж.
Санкори переглянулись між собою. Коротко. Погляди швидкі, але виразні. Один
стис плечима, інший щось мугикнув собі під ніс. Та вголос не сказали нічого - просто повернулись до роботи, ніби нічого й не сталося.
Мені не сподобалось, як вони подивилися. Втім… хіба це вперше? Тут багато хто
воліє тримати язика за зубами, особливо коли справа стосується магії.
А я тим часом вирішила - ці руни залишаться. Хто знає, може саме вони й тримали
цю стару будівлю на плаву посеред мінливого світу?
Сьогодні був один з найкращих днів у цьому світі. Погода - чудова. Сонце яскраво
світило в чистому, без однієї хмаринки небі. Вітру не було. Лише мороз “щипав” за ніс, що стирчав із шарфа, коли йшла вулицею. На сніданок в “Яблуці” подавали млинці з вершками та суничним джемом. Нещодавно працівники завершили ремонт, а вчора доставили меблі - тож сміливо можна перебиратися та влаштовуватися. Звісно, багато чого ще все-таки треба було придбати, але це мене не лякало.
Я була щаслива. І саме з таким відчуттям сиділа на одному зі стільців, кинувши
сумку з речами поряд.
На житло це було мало схоже - радше на крамницю. Шафи, стійка, два кресли біля