- А вам що до цього? - я ледь стрималась. Від обох дівчат віяло зневагою, що перемножувалась із заздрістю. Мабуть, потрібно все ж придбати захисний амулет.
- Відповідай на питання, - не помічаючи моєї люті, продовжила брюнетка.
- Навіть не збираюсь. Того прошу по доброму: відійти й не заважати нам.
- По-доброму? Ти? - здавалось скривитися більше неможливо, а он на тобі - вийшло.
- І я, - встряв в перепалку Філл.
- Такий великий і страшний…
- Що вам на справді потрібно? - перебила я білявку. - Бійка? Легко. Хочеш - вийдемо на вулицю.
Я повільно встала, не зводячи з них погляду, й подивилась згори донизу.
- Ти про це ще пожалкуєш, - зашипіла чорнявка, та підхопивши подружку, пішла геть з бібліотеки.
- Й що це було? - запитала я у Філла, коли ми залишились на одинці.
- Здається в тебе з’явилися вороги.
- Я б так не сказала, - втрутилась незнайома люшитка з сусіднього столу. - Це кімнатні хом’яки однієї дуже не приємної особи. Можу навіть джуб поставити, що то вона їх на тебе нацькувала.
- Як же звати цю… особу?
- Айша Батарлі. Вступила до школи восени. Хоча “вступила” - це голосно сказано. Її виперли з дому, щоб навчилася спілкуватися з розумними. Але, як бачиш, позитивних результатів немає. До речі, Олдрі Флок звати. Я вже третій рік тут, тому багато про кого знаю, - вона усміхнулась, але не глузливо, а радше доброзичливо. - Ось ти, наприклад першокурсниця, яка ще не почала навчання, а вже встигла здивувати заступника декана. Мені про це Елбан розповів - ми з ним разом навчаємося. А про тебе поки даних немає, - це вже було адресовано Філлу. - Хоча дуже цікаво чого ти тут навчаєшся, а не в Коріфу.
Це питання не сподобалось Філлу. У хлопця аж серцебиття посилилось від люті. Та він добре тримався. Мабуть, розумів, що нова знайома просто цікавиться, а не намагається дошкулити.
Тому мені довелось швидко повернути розмову в попереднє русло.
- І чим в майбутньому може зашкодити ця Айша?
- Дрібними неприємностями. На щось більше вона не здатна. Хоча магічний потенціал досить великий. Та на заваді стає характер.
- А чого вона до мене причепилася?
- Які хитрі. Безкоштовно майже всю інформацію від мене отримали. Але все одно поділюсь- мені не шкода. Айша з дитинства звикла бути в центрі уваги. Спочатку вдома, потім при дворі, а зараз розраховувала в школі. І десь пів року їй це вдавалось. Погляди всіх - заздросних й не дуже наречених - були прикути до неї. Аж тут з’являєшся ти. Не аристократка. Без підтримки роду. Приперлась невідомо звідки - й через три дні перебування про тебе усі говорять. Звісно, її це розлютило. Тож й прислала до тебе своїх “хом’яків”. Подивитись та оцінити рівень небезпеки. Але ще раз кажу: сильно не хвилюйся через неї. Тут є кому дати їй відсіч. Мені вже час, але якщо буде щось потрібно - звертайся. Допомагаю не завжди безкоштовно, але за любки беру оплату свіжими плітками.
І пішла, розмахуючи пензликом на хвості, задоволена собою. Ця Олдрі, на перший погляд та емпатію - не погана дівчина, просто любиит пліткувати.
- І це вони ще не знають, що ти чужинка, - дивлячись в слід старшокурсниці, тихенько сказав Філл.
- То хай дізнаються якомога пізніше. А краще - взагалі ніколи, - підвела я підсумки.
Бажання залишатись якомога не помітнішою переслідувало мене ще з минулого життя.
Я з усього розмаху влетіла в пишну ялинку - і мене з головою накрило снігом, яким до цього були щільно обліплені гілки.
- Вже краще, - похвалив Вальдегор, допомагаючи піднятися на ноги.
Я з ним була не зовсім згодна, але сперечатися не стала. Сьогодні ми відпрацьовували навички рукопашного бою, й мені коштувало багато зусиль, аби не перетворитися на дракона. Не знаю чому, але коли в моїх руках був меч чи лук, майже не виникало бажання вирвати горло голими пазурями. Гор про це знав, але все одно не боявся спарингу зі мною.
І це, мабуть, найбільше мене вражало - він не боявся. Ані моїх випадкових вибухів сили, ані звіриної люті, яка іноді виривалася зсередини. Більшість тримала б дистанцію. А він - ні. Просто стояв переді мною, спокійний, мов скеля. І, можливо, саме тому я дозволяла собі трохи більше поруч з ним.
- Досить валятися в снігу. Сніданок охолоне, - покликав нас Коша. А коли опинилися на ґанку, кинувши на нас незадоволений погляд, видав по вінику та додав: - У будинок в такому вигляді не пущу.
Позбавившись снігу, ми увійшли в дім, де запах свіжої випічки зі смаженим м'ясом викликав голодне бурчання. Я кинула погляд на Вальдегора - він уже усміхався одним кутиком рота, наче вгадав, що я думаю.
- Сьогодні знов піду до руїн, - сказав він, коли втомив перший голод. - Можливо, цього разу буде більше можливості дізнатися про те місце.
- Було б не погано дізнатися хоча б назву міста, - пошуки я підтримувала.