До Маг-Рівіка вампір більше не виходив. Книги в будинку скоріше були відсутні, аніж присутні. Мої тоненькі конспекти прочитані до дірок, а роботи по дому не було - Коша добре справлявся зі своїм завданням. Того Вальдегор і лазив по лісу в пошуках чогось нового та відповідей: "Хто він?", чи "Звідки тут узявся?".
- У місті була бібліотека чи архів, - продовжив хлопець, - але вона повністю згоріла. Всередині лише залишки попелу.
- Якщо бібліотека, то шкода.
- Тобто архів - ні?
- Також шкода, але не так сильно, як книги.
Я всміхнулася краєм вуст. І хоча говорили ми ніби про дрібниці, мені було добре. Спокійно. Надійно. Гор говорив прості речі, але в його голосі було щось таке… щемке. Схоже на самотність. І, певно, тому мені хотілося, аби він таки знайшов відповіді на свої питання. А ще - щоб після того не зник.
Я ловила себе на думці, що, попри всі хаоси світу, мені хочеться його присутності. Поруч. Просто поруч. Іноді, коли він мовчки сідав навпроти за столом або проходив повз і трохи нахилявся, щоб щось сказати, десь під ребрами тремтіло м'яке тепло.
- Будите продовжувати - хтось запізниться до школи, - перебив нас Коша, склавши руки на грудях і роблячи вигляд, що грізний.
Запхавши в себе останню ковбаску на ходу, та я стрімко підхопилася. Перестрибуючи через сходинку, піднялася за сумкою.
***
Заняття, у чимось роздратованого магістра Ванліра розпочалося з того, що ми здали реферати, задані на попередньому уроці. Обрав двох “жертв” - Філла та хлопця на ім'я Патрік Брек - для захисту своїх робіт. Обидва впоралися з завданням, чим, без сумніву, покращіли магістру настрій. Далі урок пройшов легше. Магістр розповів про методи "харчування" немерців: кров, плоть, енергія та емоції. Трохи моторошно, але цікаво. На жаль, не обійшлося без нового завдання - чергового реферату. Паперу не накупишся, особливо за його ціною.
Після обіду вирушила на тренуваня з елементаристики. Майданчик виявився обліплений учнями. Схоже, всі прийшли подивитися саме на мене. Витрищалися відверто, без сорому. Я це добре відчувала, бо зайва увага заважала концентруватися на завданні.
Магістр Дафстін, ще на минулому уроці поділив нас на чотири групи, згідно зі стихією. Через те що в мене був вибір, я обрала вогонь. Це здавалося логічним. Правильним.
Тепер я стояла навпроти запаленої свічки й намагалася керувати полум’ям. Виходило… кепсько. То воно ледь жевріло, ніби знущаючись, то раптово спалахувало, обпікаючи повітря й відкидаючи всіх на крок назад. Я чула хихотіння з натовпу. Глузування. Пошепки.
Магістр швидко зорієнтувався і грізно махнув рукою, розганяючи зібраних спостерігачів. Ті неохоче, але відійшли. Я видихнула, спробувала заспокоїтися. Але не змогла.
Серед натовпу я встигла помітити знайомі обличчя - чорняву та білявку з бібліотеки. Тих самих, що намагалися мене провокувати. І зараз вони не самі - з ними була незнайомка, дівчина. Я розуміла, що це не просто цікавість. Це перевірка. Або спостереження перед нападом.
***
А вже ввечері, коли я вийшла до залу “Ведмедика” по брудний посуд помітила Частвінга Ванліра. Він сидів за дальнім столом, відсунутим трохи вбік від основного освітлення, у компанії з незнайомого чолова. Обоє схилилися над чимось, що лежало між ними, говорили тихо, майже шепотом, але жести видавали: це була суперечка. Зосереджена, напружена, така, що кожне слово важило більше, ніж здається зі сторони.
Я призупинилась. Посуд у руках захитався, один келих ледь не вислизнув, коли незнайомець нахилився ближче до Ванліра, щось різко сказавши. Його голос я не розчула - лише тон. Холодний. Вимогливий.
Що за розмова? Хто він? І чому магістр, якого майже неможливо уявити розгубленим, зараз виглядав… збентеженим?
Невідомість засвербіла десь на рівні потилиці. Щось у мені знову потягнуло вперед - на кілька кроків, до напівтемряви, до правди, якої не просила. Ще трохи - і я б наблизилася, прикинулась би офіціанткою або випадковою слухачкою. Але в той момент, мов з-під землі, з’явилася пані Тош:
- Ята! Чого завмерла? Посуд не сам себе помиє, - її голос, хоч і не гучний, мав у собі ту особливу інтонацію, що змушує навіть магістрів рухатись швидше.
Я неохоче кивнула й рушила на кухню, хоча серце досі билося десь у горлі.
Навіщо мені це? Навіщо всі ці спостереження? Що я намагаюсь знайти?
Мені насправді було не до сміху. Бо це вже не просто цікавість. Це була якась нова, тривожна сторона мене самої. Та, яка жадала відповіді. Яка не вміла жити спокійно.
Скоро й справді стану як Олдрі - ані дня без свіжої плітки.
Я видихнула, поставила посуд і знову краєм ока глянула у бік залу. Ванлір уже сидів один. Але чужий келих і досі стояв навпроти.