Далі чоловік почав розповідати, де був і що бачив. Іноді до нашої бесіди долучався другій сусід, але на довго його не вистачало - набагато більше його цікавила брюнетка, що сиділа навпроти, з майже оголеним бюстом, який загрозливо виглядав з декольте червоного, оксамитового плаття - от-от і випаде.
Я ж кілька разів ловила на собі погляд господаря цього зборища, та не могла зрозуміти, чого він хоче. Його навіть без артефакту не могла “прочитати”. Санрей іноді звертався до мене з якимось питанням - я швидко відповідала й поверталася до розмови з алхіміком. Від Ростана, хоча й пахло всілякою алхімічною гидотою, та співрозмовником він був приємним.
До кінця вечірки залишились не всі. Чета Прієрів, посилаючись на свій вік, зібралися додому раненько - разом з ними й я та магістр Ванлір. Причиною нашого відходу стали ранкові заняття в школі.
Розпрощавшись із господарем, ми пішли кожен в стою сторону: хтось - додому, а я - на роботу.
Поганий настрій магістра Ванліра відчули всі учні. Він постійно зупиняв лекцію, запитував, про що щойно розповідав, та чим можемо доповнити. А ще він постійно кидав на мене незадоволений погляд, та на відповіді не викликав. Наприкінеці уроку ще й задав написати здоровенну доповідь. Відправивши Філла займати місця в “Ложці”, сама підійшла до вчителя.
- Вам щось не зрозуміло з сьогоднішньої лекції? - запитав він.
- Ні, все зрозуміло. Але чи є додаткова література на цю тему в бібліотеці?
Я звісно хотіла запитати інше, але не знала, як підійти до потрібної теми. Запитати прямо: “Що вам від мене потрібно, що так на мене дивитесь?” - не наважилась.
Перші кілька секунд Ванлір здивовано завис від такого питання, але зібравшись, пробурмотів, що, звичайно є - та швидко продиктував цілий список. Подякувавши, я вже попрямувала до виходу, коли мене наздогнали несподівані слова:
- Не спілкуйтесь з Санреєм Наосом. І не ходіть до нього.
Я обернулася й подивилася прямо в очі чоловіка.
- Повірте, була б моя воля - моєї ноги там не було б. До побачення.
Цікаво, що стоїть за цим попередженням?
***
Жінка в бібліотеці глянула на список, потім на мене, знову на список, а потім мовчки пішла в глибини бібліотеки, де зберігалися книги з доступом лише за дозволом. Повернулася з величезним талмудом - десь пів метра висотою та сантиметрів двадцять завтовшки. Я й досі не могла перейти на місцеві міри обчислення. Скільки важила ця книженція - уявити важко, але бібліотекар поки донесла, добре почервоніла від натуги.
- Нічого собі книжка, - оцінив здобич, приходячи повз, Соренто з друзями. - Який звір призначив її для навчання?
- Ванлір. Але не він призначив, а випросила, - чесно зізналась.
- А можна з тобою її переглянути? - запитав брюнет. - За це обіцяю допомогти дотягнути її до вашого стола.
Хлопець, мабуть, справді дуже хотів почитати, бо стільки слів одразу я від нього ще не чула.
- За допомогу буду вдячна. Ми влаштувалися там, - та махнула рукою до далеких столів, встановлених біля вікон.
Філлігран лише кинув на книжку погляд, здивовано підняв ліву брів.
- “Темні ритуали племен Мардіос. Наслідки та нейтралізація”, - прочитала я назву книги в голос.
Спочатку була здивована, нащо мені ті темні ритуали? Я ж не вивчаю некромантію. Але, прогорнувши до потрібної сторінки, зрозуміла. Цілий розділ був присвячений фіріанам, яких ми сьогодні проходили на лекціях.
Ці гуманоїдні істоти харчувалися емоціями живих, поки жертва не падала виснаженою, - а потім в тіло висаджувались яйця. Поки носій виношував яйця, його ще умовно можна було вважати живим. Але коли дитинча фіріана “народжувалась” - носій одразу помирав.
Бррр. Гидота.
А от червоноокого не можна було відірвати від читання. Він з такою жалобою в очах віддавав мені книгу, що навіть шкода стало - аж захотілося почухати за вушком. Але мені було час йти до “Ведмедика”.
Домовившись зустрітися в бібліотеці завтра, добре, що по вихідним вона працювала, я побігла на роботу. Завтра по обіді закінчу доповідь.
Мабуть, через добру погоду торгівля в крамниці була особливо жвавою. Ми з паном Прієром тільки встигали обслуговувати одного клієнта, як на порозі з’являлися двоє наступних. Коли ближче до обіду, прийшла Дельсея, головна продавчиня крамниці, стало трохи легше.
- Ята, підійди сюди, - покликав мене артефактор. - Бачиш, який сьогодні натовп? А в мене дуже важливе та термінове завдання. Ти пам’ятаєш, де живе маг Санрій Наос?
- Так.
Ох, не подобається мені початок розмови.
- Будь люб’язна, віднеси бойовику його замовлення. Він вже заплатив, але потрібно, щоб підписав квитанцію. Сам би відніс, але ти ж бачиш, який наплив. Боюсь, удвох із Дельсеєю невпораєтесь. Ще й на біду - пані Прієр до родичів поїхала.