- Вважаєш, що якщо будеш корчить з себе сором’язливу зубрилку, на тебе більше чоловіків поведеться? - противний голос Айши відволік мене від думок.
Я не одразу зрозуміла, що звертались саме до мене, бо занурилась в розрахунки. З новою пам’яттю було не важко робити елементарні підрахунки на ходу.
Давно я її не чула й не бачила. Навіть вчора на святі вона була відсутня разом зі своєю шайкою.
- Оглухла, чи що? - ніяк не заспокоювалась Каштанка.
- Чого знову гавкаєш? Від гніву, що на тебе ніхто більше не звертає увагу?
- Мені ці низкородні не потрібні! - розізлилась дівчина.
Всі, кого Айша встигла дістати, називали її Каштанкою. Але коли та дізналася, що це собаче прізвисько, вибухнула вулканом злоби. Свідки розповідають, що навіть вікно розбила від люті.
- Я гідна найкращого.
- Це чудово. От постій тут гідно та помовчи. Тобі воно дуже личить - мовчання. Навіть розумною здаєшся.
- Як смієш? Шкода, що тебе не заарештували? - порада пройшла крізь мозок й навіть не заціпила його.
- За що? - здивувалась я.
- За привороти та проституцію. Мені Руперт все розповів. Як ти зі своїми подружками плату за клієнтів не поділила.
- О, сила! Айша! Благаю тебе, прояви уяву та придумай щось нове. А то ця плітка вже застаріла та неактуальна.
І пішла. З гордо піднятою головою. Як зазвичай.
Так виявляється Айша водить дружбу з головою магічної охорони. Тоді не дивно, що він кривиться кожного разу, коли зустрічається зі мною.
***
Сьогодні було вирішено пропустити похід до бібліотеки. Замість неї ми з Уллою Вальдегором гуляли по крамницях готового одягу. Літо на носі, в теплих речах вже парко. Спочатку тягти за собою вампіра не хотілося, але якщо сорочку ще можу купити на око, то взуття - ні.
Першим місцем нашого мандрування стала ювелірна крамниця - вирішили спробувати продати необроблені алмази, знайдені Гором. Камінці були розміром з голубине яйце.
- Ось це дуже сподобається вашій дівчині, - перше що ми почули, увійшовши. А перше, що побачили - Санрея, який обирав прикрасу.
Окрім мага та ювеліра в залі був і Суфо.
- Доброго дня, - привітався з нами інший працівник, як дві краплі схожий на першого. - Чим можу бути корисним?
- Ми хочемо продати цей камінець, - відповіла я, й протягла на долоні один алмаз.
- Подивимось, подивимось. Гм. Камінчик із вадою. Багато за нього не дам.
- Ви впевнені? - перепитала я, бо знала, ювелір бреше. Я, як дракон, відчувала каміння - і цей був чистим.
- Звичайно.
- Шкода. Дякую за інформацію.
Забравши камінь, ми майже вийшли з крамниці, коли я краєм вуха почула:
- Клієнт заплатив підробкою. Таке буває, - пробуркотів головний вартовий.
Що на це відповів Санрей - не почула. Бо довелось в прямому сенсі тягти Вальдегора за руку. Бо вампіру дуже захотілося почати виясняти відносини, а в самого навіть документів немає.
Якось не добре місяць почався.
Камінці ми здали в “Платиновій Кірці”, де мене зустріли як рідну.
Окрім продажу, в мене відбулася розмова з паном Грорином. Я попросила, якщо з’явиться така можливість, передати до філії в Мілет-Дуна інформацію: якщо там з’явиться чужинці Галеон Талек чи Лавена Сольвейг, щоб повернути борг, то їх розшукує Ятаар Ольше, з якою можна зв’язатися через мережу цього банку.
Пан Грошин пообіцяв передати інформацію, але попередив: розумні, яких я розшукую, можуть й не захотіти, щоб їх знайшли. Я це чудово розуміла. Але все ж вирішила спробувати.
Після банку ми пройшлись по крамницях, а потім ще трохи погуляли в місті, яке продовжувало святкувати Еудірон.
Вежа була готова до переїзду вампіра. У зв’язку з цим ми влаштували невеличкий пікнік на свіжому повітрі.
Вальдегор смажив мариноване м’ясо на вогнищі, Самідір, у вигляді вовка, сидів поруч, очікуючи смачненького шматочка. Я й досі дивувалася, як фамільяр їсть все підряд, в залежності від іпостасі - від трави, до сирого м’яса. Улла читала якусь книжку, а я за допомогою Філла розбирала кам’яні завали якими було засипано двір колишньої фортеці. Переносили ми їх, звісно, не в ручну, а за допомогою заклинання левітації.
- Було б добре магією відновити фортецю повністю, - мріяла я.
- Взагалі-то існує заклинання відновлення, - відірвавшись від роману, озвалася Улла. - Але воно не з простих і потребує колосальних зусиль та величезного магічного резерву.
- А ти його знаєш?
- “Знаю” - це гучно сказано. Читала про нього раз у п’ять років у сімейній бібліотеці, у щоденнику дідуся. Може, щось і збереглося десь у глибинах пам’яті, не більше.
- Треба буде в шкільній бібліотеці пошукати, - вступив до розмови Філл.
- Так кажеш, нібито тобі мало, що ти вже шукаєш.
- З містом, назву якого знайшли раніше, поки зайшов в глухий кут.