- Добре. Річ у тім, що мені подобається одна дівчина. Вона - театральна актриса. Я хочу ходити та дивитися її вистави, але сам не можу - її опікуни можуть запідозрити про наші відношення. Ми й так ледь себе не видали на святі. Того потрібен хтось, для…
Та замовк.
- Для відведення очей? - підказала я.
- Так. Спочатку хотів попросити Фіону чи Ванду. Але до них можуть ревнувати. Є ще, звісно, Олдрі. Але мені важко уявити, як змусити її тримати язика в роті.
- А до мене ревнувати не будуть?
- Ні. Ти ж перевертень. А у вас с цим суворо.
- Емммм... Ти ж вже знаєш що я чужинка? - ця інформація стала загальнодоступною після того, як Олдрі якимось дивом про це довідалась, і, звісно, одразу розповіла всім своїм приятелям. А їх в неї було багато, і майже кожен другий вважав, що зобов'язаний поширити цю інформацію далі. Тому у школі лише глухий про це не чув. Ображатися на це було марна трата нервів. - Тож я не належу до одного клану. А рано, чи пізно вона про це дізнається. І буде величезний скандал.
- Звісно, я це розумію. Я сам одразу їй про все розповім. Просто, окрім тебе, мені на думку не спадає жодна дівчина, яка б зрозуміла моє становище. Кожна інша, буде хотіти більшого - а я, окрім дружби, чогось ще запропонувати не зможу. Тому прошу тебе.
Я замислилась. Минулого разу в театрі мені сподобалось. Шкода, що зараз немає з ким туди ходити. Можна, й самій, але не те. Пробувала. Та й з Гором я там була як з другом, а не нареченим. Шкода, що вампіра зараз не витягнеш, а Філла цікавить лише навчання. То чому б не спробувати з кимось іншим? Була ще Улла, та соліенка соромилась, коли за неї хтось платив, а своїх грошей на такі розваги в неї не було.
- Я згодна. Але є одне “але”. Як пам’ятаєш, я працюю в “Ведмедику” майже в нічну зміну. Того час потрібно підбирати.
- Це не проблема. Вистави де грає Інгір в більшості увечері та по вихідних. Після закінчення встигнеш до таверни.
- І ще одне. Про час попереджай заздалегідь. Хоча б за декілька днів.
- Добре. Домовились.
Попрощавшись, хлопець встиг зробити декілька кроків, аж раптом обернувшись додав:
- Даремно ти не хвилюєшся, що якщо чужинка, то на тебе не діють місцеві закони. Колись зіткнешся з цим.
- Думаєш?
- Впевнений. Ти просто не помітила, як на святі на тебе перевертні з магічної варти дивилися.
- Але ж вони вовки, а я - ні! У нас не має майбутнього.
- Повір, те що ти не вовчиця, - це єдине, що їх доки стримує.
Весна майже закінчилась. Вона пробігла повз мене майже непомітно - наче її не було. увесь час займали навчання та праця. Лише іноді відволікалась на відпочинок, хоча й відпочинком дещо назвати важко.
Ось, наприклад, замандюрилось Кошу мати свій город. Він захотів - а ми з Гором капали, саджали та поливали. Наче мені іншого клопоту було замало чи грошей бракувало? Завдяки моїй лусці та знайденим камінцям я взагалі могла відмовитись від роботи. Але мені подобалось. Подобалось весь час бути чимось зайнятим.
А втома? Так, інколи накатувала - хотілось все покинути й спокійно жити в Лісі. Але жага дій хутко брала все в свої руки й спрямовувала у потрібному напрямку.
***
Повертаючись із роботи, мене, як завжди супроводжували, але сьогодні - на диво - Нолан був сам.
Після слів Соренто мені якось ніяко ставало в присутності перевертнів, а залишившись наодинці, я взагалі почала панікувати.
Я час від часу кидала косі погляди на білого вовка, йніяк не могла зрозуміти, де саме той “інтерес” побачили.
Йшли ми, як завжди мовчки, лише при зустрічі зі мною ввічливо привітались.
Я навіть не стрималась та зняла сережку.
Нічого.
Одразу ж подумалось про захисний амулет. Але ж серцебиття завжди видає - його жоден артефакт не замаскує. У перевертня воно рівне, без будь-яких порушень ритму.
Мабуть, щось наплутали.
Не може бути, щоб хтось через мене ризикнув своїм положенням у клані. То все вигадки - плітки такої пліткарки, як Олдрі.
Адже я не та дівчина, заради якої готові на все.
У мене немає ні статусу, ні титулу, ні багатих земель, ні впливових родичів.
Нема нічого з того, що важливе у світі, де навіть шлюби укладаються лише за домовленістю, шукаючи вигоду.
У мене - нічого.
Я йшла та вмовляла себе в цьому, хоча десь глибоко у свідомості насправді дійсно хотілося, щоб Нолан відчував до мене щось більше, ніж турботу про мою безпеку. Бо, не зважаючи на наше майже мовчазне спілкування, перевертень мені подобався. Точніше - моїй дракониці. Звір відчував сильного звіра - тому й тягнувся до нього.
Аж соромно стало перед самою собою. Бо до сьогодні мої думки займав зовсім інший. Той, з ким так хотілось побачитись, обійняти, поцілувати. І цей хтось був не Террі.
Час у дорозі сплив дуже швидко. Провівши до дверей Нолан, як завжди, побажав “Доброї ночі”, та не затримуючись, пішов далі патрулювати вулиці.
А в мене раптово по щоках побігли сльози.
Частина ІІІ