Усі важко зітхнули. Ніхто з нас більше нічого не знайшов. Єдина надія - на Террі. Може в бібліотеці ельфів щось знайдеться. Складалось враження, що хтось навмисно знищив усю інформацію про Вільні Землі, включно з Диким Лісом.
- Може, досить теревенити? М’ясо готово, підходьте, беріть, - запросив нас Вальдегор до столу.
Першим, звісно, був Самідір. Махаючи хвостиком, випрошував найсмачніші шматочки.
Головною темою цього дня стало, що Вальдегор, як справжній вампір буде жити в замку, та пити кров дів замість чаю на сніданок. Про кров розумних, звісно, був жарт - Гору вистачало звичайної їжі, а кров звірів він пив лише двічі - після того як спробував мою. З часу нашої першої зустрічі вампір добре набрав вагу - навіть рельєф м’язів з’явився. Щоправда, їв він стільки, ніби в нього замість шлунка - чорна діра. І куди це потім дівалося?
А ще ми обговорювали, що робити з Айшою та як вгамувати її жадобу помсти. По школі продовжувала ходила плітка, що я торгую своїм тілом. Мені до неї було байдуже - рано чи пізно правда спливе на поверхню. Але Філл наполягав, що в майбутньому це може вилізти боком.
- А ще добре, що вона не знає, що незаміжня дівчина живе з хлопцем в одному будинку. Ото буде привід по пліткувати, - додала Улла.
- Колись я не стримуюсь й зверну їй шию, - пообіцяв Філл.
- Краще прийми другу іпостась, дочекайся у темному провулку та налякай, - порадила я.
- Тоді вже краще лякати Вальдегором. Вампір - це дійсно страшно, - знов додала Улла.
- Для чого лякати? - здивувався блондинчик.
- Щоб після кожного переляку дзюрила в штани, - вже відповіла я.
На мене всі подивилися.
- Я от дивлюсь на тебе та гадаю: ти серйозно, чи жартуєш? - запитав Філл.
- Сама іноді не знаю. Здається, в моїй голові живе дві особистості: одна й голос подати боїться, а друга постійно шукає пригод.
Просиділи ще десь годин дві, аж раптом я відчула, що нібито за нами спостерігають.
- Що не так? - запитав Вальдегор, помітивши, що я кручу головою, в пошуках спостерігачів.
- В мене відчуття, що за нами хтось стежить з лісу.
- Не задлося. В мене також, - поділився блондинчик. - Підемо перевіримо?
- Що перевірите?
- Ліс. Ти посидь тут з Уллою, а ми швидко.
Не встиг Філл навіть щось сказати, як ми втрьох сховалися за густими гілками ялинок.
Самідір, хутко перебираючи чотирма лапами, біг попереду винюхуючи чийсь слід. Отже, мені не здалося. Кроків десь за двісті ми надибали відбиток підошви чобота. Це був не мій і не вампіра - розмір не збігався. Може, у Філла, після повного перетворення й буде такого величезного розміру, але одногрупник тут не змінював іпостать.
- У-ху, - почулося з гори.
Я підняла голову. На гільці дерева сидів чорний птах, дуже схожа на сову з кістяними наростами на голові - наче невеличкі ріжки. Птах сидів спокійно, доки не зустрілася зі мною поглядом. Тоді різко змахнув крилами й зник у повітрі.
Йти дали на пошуки було морно - Самідір загубив слід. А якщо він не зміг його знайти, то я тим паче.
- Ми, в цьому лісі не самі, - доповів про знахідку Гор. - Там хтось за нами стежив. Ми знайшли здоровезний відбиток ноги.
- Однієї? - запитав Філл, та отримавши підтвердження, додав: - Покажи.
Ми з Уллою залишились самі. Святкувати більше не хотілося - це місце до сьогодні вважала своєю особистою схованкою.
- Які плани на завтра? - запитала Улла, щоб розмовою зняти напругу.
- Сьогодні Санрей намалювався в крамниці.
- Удавав, що нічого не відбулося?
- Так. А ще, уявляєш, запросив панів Прієрів та мене на вечерю до себе.
- Він дійсно такий дурний?
- Мабуть. Але від вечора мені не вдалося відмовитись. Тож завтра йду в гості.
- От же ж паскудство.
- Та не кажи.
Хлопці повернулися ще більш похмурі. Вони ще знайшли декілька слідів незнайомця.
Спеціально наряджатися задля походу в гості не стала - мені ще на роботу треба до “Ведмедика”. Вибір пав на плаття з тонкої шерсті сапфірового кольору.
Двері двоповерхового будинку були відкриті самим власником. Як виявилося, він влаштував щось на зразок званого вечора, де ще були гості, окрім нас. Серед натовпу, переважно з жінок, мені були відомі лише двоє. Руперт Суфо та магістр Частвінг Ванлір. Через це виникло розумне питання: "Навіщо запросили мене?".
Стіл вражав великою кількістю їжі, явно приготовленою не самим Наосом. Я сиділа між двома чоловіками - вони представилися як Обрун та Ростан.
- Звідки ви до нас прибули? - ввічливу розмову розпочав Ростан.
- З Доріма.
- Далеченько. Ваші батьки також маги? Ні? Отже, ви перша в сім'ї з силою. Чи, можливо, були ще бабусі та дідусі?
- Важко сказати, - ухилилась від прямої відповіді. - А чим ви займаєтесь?
- Я алхімік. Тримаю крамницю в Мілет-Дуні.
- От ви дійсно далеко забрели.
- Це точно. Але іноді справи й не в такі далекі міста мене заводили.