Хоч бери й пиши роботу на тему “Монстри світу”. Шкода, в мене не та спеціальність.
Єдиним, хто досі на нас намагався напасти, був ведмедо-крокодил. Тоді він просто трохи розгубився через великий вибір обіду. А зараз нам “пощастило” знову.
Величезний кабан, вкритий лускою й з довгими іклами, вирішив перекусити нами чотирма, тому носився по лісу, як бджолою ужалений, наздоганяючи кожного по черзі.
Розбігшись в чотири сторони, ми тим самим змусили тварюку обрати когось одного. Вампір знов почав бухтіти, але проти сьогоднішнього монстра наша зброя була безсила, тому він змушений був погодитись. Ще й вогонь тварюку не брав.
На роль першого страви кабан обрав мене. Дурненький. Об мене ж зуби зламати можна - мабуть, чудисько про це здогадалось, та змінивши ціль, кинулось на вампіра.
Я злякалась. Сильно. Адже Вальдегор опинився настільки близько, що монстр його поранив. Не я одна відчула запах. На збудженого звіра, запах майже чорної, густої, з запахом сірки крові якось дивно вплинув. Тварина почала поступово відступати - але запізно. Відклавши меч, Вальдегор прийняв вигляд туману й напав на монстра у відповідь, повністю окутавши того млою.
Я на декілька хвилин забула, як дихати - бо втратила відчуття реальності. Хотілось приєднатися до бійки та відчути на язиці присмак крові. У чому собі не відмовив мій фамільяр, крутячись поряд.
Добре, що все це не затяглось надовго. Та й Террі, тримаючи мене за плече, не давав влізти.
Вальдегор, прийнявши звичайний вигляд, ледь тримався на ногах. Перев’язувати рану, яка почала затягуватись на очах, навіть не намагались. Замість цього ми з Атарільдо посадили вампіра на Самідіра. Фамільяр для цього обернувся на коня - щоб другові було зручніше.
Вибравшись із бурелому ми знов знайшли залишки дороги, яка відрізнялась від тієї, що проходила недалеко від мого будиночка. Штучно створенні квадратні плити були потріскані й майже поросли мохом. Йти такою дорогою було набагато приємніше - лише інколи доводилось перелазити через повалені дерева. А коли наші голови добре напекли промені зірки, ми вийшли до стін чергових руїн.
Цього разу це був не замок, не храм та не село, а величезне місто із захисною стіною та аркою для воріт - самих воріт, доречі, не було. Чи то розсипались від часу, чи то їх винесли, не залишивши навіть уламків.
Витративши не одну годину на обстеження вулиць ми вирішили залишитись тут на декілька днів. Тисячі будинків, які опинились в нашому розпорядженні, на диво не лише зберегли цілісність, але й меблі з посудом. Обравши будинок з цілими вікнами, ми, не довго думаючи, тимчасово зайняли його. Спати під дахом набагато спокійніше. Та й ванна тут була, а щоб наповнити її гарячою водою - моїх магічних знань вистачить.
Встановивши захисні артефакти по периметру будинку й повечерявши запасами, ми лягли спати одразу після того, як розділили ніч на чергування.
Дощ, який розпочався опівночі, на світанку перейшов у зливу, перетворивши вулиці на справжні річки. Рівень води в них досягала верхньої сходинки обраного нами будинку - це мені майже по носа. Підвал дивом не затопило - мабуть, діяло якесь заклинання. Хлопці спали нагорі, я ж стояла перед вікном та думала, як вибратись з цієї пастки.
Як показав досвід, плавати я вміла лише одним стилем - “сокирою”: швидко опускаючись на дно, й не як інакше. Усі в цьому переконались, коли ми, вибравшись на пляж, вирішили трохи поплавати в морі. Зробивши кілька невдалих спроб, Філл, зітхнувши, відступив. Ось того я стояла й думала - що робити далі. Човнів з нами не було.
- Може, спробувати розвіяти цю грозу, - сонним голосом запропонував Атарільдо.
Ельф підкрався майже непомітно - його кроки потонули в черговому гуркоту грому.
- Я думала про це, та не ризикнула.
- Чого? Подобається дощ?
- Подобається. Але не через це. Саме цей дощ - магічний.
Террі після моїх слів завмер, дивлячись у вікно.
- Мабуть, якийсь артефакт спрацював. Або ваш загадковий спостерігач постарався.
- Я не відчувала його вже давно. Гадаєш, він міг непомітно за нами стежити всю дорогу?
- Легко. Вважити себе наймогутнішим - дурість. Завжди є той, хто хоч в чомусь тебе сильніше.
Я тяжко зітхнула, погоджуючись:
- Треба Гора будити, досить йому спати.
***
Ідея вийти з дому вампіра також не надихнула, тож після сніданку було вирішено вивчити будинок, у якому ми опинились наче в пастці. Вчора ми обшукали кухню та підвал, а сьогодні перейшли до кабінету з бібліотекою.
- Я можу привітати нас! - із захопленням вигукнув Вальдегор, тримаючи в руках напівзруйновані листи. - Ми перебуваємо в столиці семи королівств, колись розташованих на цій території. - А саме в Гаяв-Токі.
- Може Гіяв?
- Можливо, Гіяв. Це залежить від того, як читати цю руну. Але зараз точно знаємо, де знаходимось на мапі.
- Хоча б щось.